Розділ «Частина друга»

– Та мало буде, – кажуть. Антосьо дав і ще на око.

Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Антосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їли з таким смаком, наче промолотились. Тимчасом і смерклось.

За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш подавай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, і один гукнув:

– Ану, панове, по шажку! – і підставив кашкет. І посипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Були й такі, що тільки плечима здвигали.

– Тільки чи не пізно буде? – завважив один; а другий: – Та втік, не втік, а побігти можна. – А третій: – А поляки приповідають: "Кupic, nie kupic, a targowac wolno". Пішли по «православну» так собі на вдачу, – на щасливого долю, як то кажуть; а ті, що зостались, ждали не так горілки, як бажалось довідатись, чи встане шинкар, бо вже таки добре пізно було. А поки що курять та й курять; дим стовпом стоїть, а вони ще й підчадюють. І язик розв'язався, що гомонять, та й гомонять; вже й не грали, тільки гуртом співали й церковних і всяких. Ніхто про уряд і не згадає, а субінспектор уже в хаті – тільки придивляється. Далі один по одному і запримітили та хіп куричку з рота та в рукав, і стане, витягнеться.

– Ти! ти, здається, курив? – каже «суб» Антосьові.

– Хто? я курив? – озвавсь Антосьо, – та я зроду й в губу її не возьму; і сидіти не буду там де накурено…

– А тут чого сидиш?

– Бо це моя станція.

– Ти ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?

– Бо й таки правда!

– А хіба ж тут не накурено?

– А вже ж ні.

– А поглянь на хату! що це? не дим? Поглянь!

– Та я вже дивився.

– Що ж то? Дим? га?

– Та дим же!

– Ти ж кажеш, що тут не накурено?

– Бо таки ні.

– А звідкіль же дим узявся?