Розділ «Частина друга»

Отта політура й поправила, мовляв той, Робусинському обличчя.

Так розполохані хлопці не кожен і пару собі знайшли, а більш того, що побрели поодинці, кожен думаючи, що йому здавалось лучче; а Антосьо згадав Крутянщину й давнє товариство з Робусинським, і те, як цей осиротів і мусів податись в бурсу, а пішовши, пропав. І жалко йому було хлопця, і злість поривала на ледачого; то мандруючи повз костьол, на Фільварки ніби, й каже сам до себе:

– Я б йому ще сіллю присипав, щоб знав, як язик присолодювати; та порохом натер би, – і показує руками, як то натирав би, прудко приговорюючи, – отак, отак, натирав би! отак, отак!

– Knysz tapat mysz, po-pod mury lapal szczury, po-pod dachi lapal ptachi!

Аж жахнувся, сірома, почувши цей крик, глянув – а то кричать гімназисти гуртом. Кинув він оком і на камінці, що наче навмисне лежали порозкидані, та соромивсь підняти і, щоб хутче збутись того глуму паничівського. не побіг би, полетів би, – так сором. От і постьобав неборак, понурившись, а серце йому як не вискочить. І Робусинського забув, а вже малювалось перед очима, як би він потовк гімназиста, щоб не чіпав… Як на те ж і гімназист попавсь йому назустріч в глухім проулку. Не думавши, не гадавши, ні слова не сказавши, Антосьо лясь його по щоці!

– Za со раn bijesz? – озвавсь той.

– Не прозивайсь! – гукнув Антосьо, та по щоці, та ще.

– Co ja panu winien? – кричить гімназист, вп'явшись Антосьові в барки.

– Еге! ти ще й спинаєшся проти мене! – заговорив Антосьо і так черкнув тим об землю, аж загуло. Дав ще скільки мордасів, – ви всі, – каже, – сучі діти, однакові! – та й чкурнув поза дімками. Хіба там зменшав бігу, де здибав кого. Обтріпавсь гімназист та й пішов; а Антосьо вибравсь у Палестину та й глянув тоді на долоні, що пашіли наче в лапки грався, і червоні були, як раки.

II

Незабаром після цієї штуки, проте вже вересень на дворі був, у Антося на станції сидів о. Яким і Тимоха – також вже отець, тільки отець диякон, і скілька семінаристів сиділо, що там же стояли. Вже й з полудня звергнуло, а вони ще не обідали: очікували на новаків, що були на екзамені – і Антосьо – та на консоляцію. От бажання кожному своє збулося: ідуть вони з екзамену, попід вікна тупотять та гомонять. Ніхто не обрізавсь, то всі раді, всі питають: – а я, чуєш, добре отвічав? а правда, добре?…

– Мене, мабуть, завернуть?

– Тебе щоб завернули!… от мене – то так! – перебив другий. А третій:

– Чого б я хотів, щоб так отвічать, як ти! Тобі екзамен вдався якнайлучче!

Всі почувались, що добре «отвічали» та жоден не йняв собі віри і отак випитували один у одного, а випитуючи й у хату ввійшли.

– А що? – пита о. Яким Антося.

– Хто його зна! тільки-м так йому вирецетував, аж спасибі сказав.

– А! то добре: вже-сь ретор! Поздравляю. Весело Антосьові стало, та він і сам собі не доймає віри, чи тому правда і, не хотячи, осмішкуючись каже:

– Поздравляйте! а може ще доведеться утрясти з Кам'янця.

– Ні вже, – озвавсь якийсь семінарист. – Коли кажете, аж спасибі сказали, то за що б завертали! Вже-вже – «бургієць» з вас. А був і ректор?