Розділ «Частина перша»

– Не хочу!

– Ти вже сердишся?

– Сердюся.

– Та за що ж?

– Як то за що? – каже той нахмурений, – чи ж я таки рівня тому, що ти й йому, й мені по десять карбованців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?

– Ще більший! ще більший! – підхопив той і додав: – Люборацький! чуєш, Люборацький! – каже, – коли хоч, кажи в вогонь лізти – полізу! їй-богу, полізу! за тебе, братіку, і в огонь, і в воду – їй-богу! О, бач! – почав далі й поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі й почав поклони бити. Вдарив їх скільки й каже: – Заклинаюсь оцим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось не добачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той. Чуєш? – гука до того нахмуреного, – чуєш? їй-богу, правда! – й поцілував образ.

– Дурний ти, – заговорив той, – хіба я тебе не знаю, що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що ніт! І присягну, що ніт. – І собі збирається лізти, та Антосьо придержав його за полу, каже:

– Вірю! їй-богу вірю! От на тобі іще десять карбованців, бо я тобі вірю.

Взяв цей і каже:

– А я таки поцілую святого Миколая, що з мене луччий для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! – й поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті. – Бач, – каже до того, що вже клявся, – все-таки моє цвіте, а твоє гниє – ось уже друга! – Із цим словом так тикнув під ніс бумажкою ніби, а замість неї кулаком, що той аж на ногах не встояв, а мусів присісти. Та не зважив на це, а заговорив до Антося:

– Так! – каже, – то ти… Не брат же ти мені! На тобі й цих десять, що вже-сь дав. – І дає йому позичені гроші.

– Не беру я, – каже Антосьо, – я ж тобі позичив.

– Я не хочу; возьми собі назад. О! бач! – каже далі, піднявши руку над головою, – о! бач! – Із цим словом поклав бумажку на стіл, і разом зо всієї сили вдарив кулаком.

– Та я не беру, й не бачу, – каже Антосьо, – хоч і за вікно викинь. Я ж тобі позичив? Ти ж мене просив?

– Та я тебе просив, щоб нарівні стали з тим сучим сином, що он до образа пнеться, та не може зняти!

Той і справді топтавсь по подушках, стогнав, а св. Миколай все на гвіздочку висить.

Почувши ту мову, Антосьо приступив до його й тиче в руку ще десять карбованців, і юрка, що «сховай, аби той не бачив». Повеселішав неборак, побачивши, що таки «не гниє його», що таки нарівні стали, й почав запихати в кишеню обидві бумажки. Антосьо тимчасом налив стакан вина, випив і почав припрошати: – «пийте, браття!» – хоч тут був всього один брат, а другий все стогнав коло образа.

– А ти ж віриш мені, що я не брехун? – каже той, що присягався, – як віриш, то вип'ю.

– Братіку! – почав Антосьо, – братіку!… ш-ш-щоб мене грім побив, як не вірю. Та щоб я тобі не вірив, мому приятелеві? я? тобі? та я не знаю що!…

Обнялись і поцілувались. А той, що стогнав коло образа, мабуть, розсердився, бо разом як сіпне, то так і дав сторчака аж під стіл. Простягнувсь тут, поцілував образ і сунув його під кровать.