Розділ «Частина перша»

– Ну й сам собі справляй, – каже мати, – аби-сь тільки мав за що.

– Найдём! – озвавсь Антосьо.

Приїхали кравці; Антосьо як не той – тихий, смирний, що куди. Так і до Крутих поїхав, що наче другий розум вступив йому в голову.

Ще серпень був, як Антосьо забаг: їхати та й їхати до Крутих.

– Що тобі такого, сину? – каже мати, – ти ж ніколи так не рвався з дому; а було аж після пречистої, – після другої вже.

– Е! – озвавсь Антосьо, – тоді то старших боявсь, тощо; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спізнюся та пропустю, то хай йому цур! лучче вже й не являтись. В четвертім класі, – каже, – не те, що в других, – хоч півроку пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та по-гречеськи. То коли його вивчити? – От так він говорить, а сам собі дума: – Добре перед жінкою й тумана перти, бо не поправить.

– Бідні діти! – подумала мати. Добре мої татуньо розказували, що то будуть не ученики, а мученики! – І почала в дорогу рехтуваться.

Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить; по узгір'ях всяке зело пожовкло; а з-за гори підіймались хмари – на дощ збиралося, кожен знає.

В цю саме пору в Крутих на тім плацу, що коло Пйотрової, стояло скільки четвертокласників – все в новім убранню, і паличками землю копирсали, й Антосьо межи ними. Сюртук на ньому новий, роксаковий – поли аж по кістки; шаровари черкасові, на стременах і напруджені, хоч смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова в квітки й чоботи на рипах ваксовані.

Наче сумували четвертокласники, бо мовчали, а на виду не сум видно було; всім очі світились, як каганці.

– Жаль, – каже один, – що ми не вкупі живемо!

– Жаль, – каже другий, – а добре було б!

– Та що жаль, то жаль, – озвавсь Антосьо. – Ходім же з жалю та вип'єм!

– Ходім, – заговорили ті. – Й пішли вниз, униз, та й до Пйотрової.

Вже й «кози», як звали второкласників тощо, поназ'їжджались, та ще класи не починались, не було й журнала в станції, то дітвора й хати не держалась – розбрелись, хто куди попав.

– А де були? – запитає старший, як ще й запитає.

– До міста ходили, – відкажуть і покажуть папір чи «цизорик», що колись купили, аби старшому очі запхати.

То й тепер нікого з малих не було дома – ні духу.

– Так і треба, – кажуть четвертокласники. Антосьо зараз пішов у пекарню і просить хазяйку.

– Чи не можна б, щоб Мотря пішла до Кромбера?