Розділ «Частина перша»

– Чого воно їжиться? чого дметься, як шкурлат на жару? – думав собі хурман. – Хіба я не знаю, що воно за птиця? Своя ж сестра ріднесенька на його плюнуть не хоче, то чого б я дувся? Що попович? Овва! яке ж невидальце! – Так дума собі хурман, а того й не знає, що ні Антосьо, ні його «камбраття» й не думали чваниться родом: вся біда, що він четвертокласник – от що!

Так, як бачили-сьмо, Антосьо й у дорогу вирушив; і до хурмана вже й не говорить, як бувало попереду; а що цей піде розказувати, то він тільки осміхнеться та – «хорошо, ладно!» – Мало того, що їхав напижившись, а то ще як здибився з ким, то вивернеться на бричці й гука: «торкай!». Любив неборак і яку квартирку в горлянку вилить; то ввійде в корчму, й наче лиш йому світ вільний: ходить, руками розмахує; «водки!» – крикне, – й все ходить, аж луна йде; та все поглядає, чи дивляться на його людей; й дума: мабуть пізнають, що я не що-небудь, а четвертокласник.

Не доїздячи Солодьків, корчма стоїть; тут він виваксував чоботи, надів другу маніжку, обтріпав жилетку тощо від пилу; а сюртука не займав, бо він під пилом видавав новіший. І шапки не чіпав; бачив неборак, що поштарі їздять запиляні такі, то й собі так: хоч по шапці, каже, подумають, що хутко їхав.

– А може, – думає, – й зовсім мені не треба б було обтріпуватись? Хай би може так було; сказали б: такий запиляний наш попович приїхав! такий запиляний! сказано, з далекої дороги. – Та вже минулося. От він і сів на бричку: «торкай!» – і тільки закурилось.

Так же пашні половіли, так же коники цвірчали, й усе так же було в полі й тепер, як тоді, коли Антосьо перший раз додому їхав із Крутих; та він уже не такий був. Змалювавши себе в своїй голові на поштарських, тільки погукував: «торкай!». – Навіть дзвінок йому причувався. Здається, повинен би веселим бути, коли так; аж ніт: нахмурився й набік щоб оком моргнув. Одна соломина висунулась з брички, й він задививсь, як вона хитається, що аж забувся.

– Стой! – гукнув перед порогом, як хурман і сам став. Та й коні добре знали, що тут треба стати, й самі далі не пішли б, хоч би їх ніхто не спиняв.

– Позносиш! – сказав Антосьо хурманові з такою міною, наче там у його казенні гроші абощо, й пішов виступці, поволік чоботи. Осміхнувся хурман і поїхав на тік, бо в бричці опріч килимка, подушки та двох-трьох пар шмаття, нічого не було. Хіба ще книжка яка. Ввійшов Антосьо до хати й важно-преважно поклонився, наче аршин проковтнув і не може голови зігнути; так же важно поклав свій кашкет на столику коло дверей і почав вітатись з мамою, з сестрами, та все мовчки.

Кинула оком мати на його вбрання, та й відвернулась, щоб на первім ступні не засміятись, і вийшла зараз; Мася зареготалась; Орися тільки губи закусювала; Текля теж осміхувалась, бо вже й вона виросла за той час. А Антосьо вийняв хустину з кишені, – як онуча, – й став обтирати лице перед дзеркалом.

– Ух! – каже, – как я зашмалился! а пыли сколько!

– Як на свинячім стегні, – озвалась Мася.

– Ну – да! То єсть – как у тебя на шее – ты хотела сказать! – озвавсь Антосьо.

– Зовсім ніт, – каже Мася, – в мене шия чиста, – не віриш, то подивись: я щодня мию, хіба вже прем часу не маю.

– Где видано, где чувано, чтобы свинья, – на це слово наліг голосом, – та шею себе умывала? – каже Антосьо.

– То ж – свиня, а то – Мася, – озвалась Орися.

– А я между вами не различаю, – Антосьо каже, – и то свинья, и то свинья.

– То свиня ж ти сам! За що ж ти мене свинею нарікаєш? – озвалась Орися.

– Бо ты свинья! Просто свинья, еще и бурая, тупорылая. Вот тебе – ей-богу!

– Навчився! – каже Текля.

– И ты, поросёнок, смеешь? Так и дам! – і замахнувся кулаком.

– А зась! не знаєш? – озвалась Орися. – Ще не ти тут старший.