Розділ «Частина перша»

– А ти, – каже цензор, – не даси?

– Та я дав би, тільки бачиш – диктура в мене. То він візьме, витягне і видушить диктуру. А відкажеш, то зараз пізнаєш, з ким діло маєш: хіба ж ти, каже, в мої руки не попадешся? – Для таких цензори особні різки плетуть, що як урве, то зразу кров'ю спливеш. А на кого добрий, то також особні: з кінця дерево повийма, що тільки лико зостанеться, і тим б'є. То як таки цуратись такого чоловіка? а ще коли там, як смерть тебе не мине, так не минеш спекулаторських рук. І спекулатори за кожен раз, як учитель пита, – чи єсть різки? – вже так і ждуть свого ворога, і конче мигне йому: – ось я тобі! – бо вже, значить, не до жартів іде, коли аж питається. І на цей раз відказав він: – єсть! І мигнув то одному, то другому, а до Люборацького аж кулак зціпив. Цей не дав йому яблука, та ще, як той став відхвалюватись, злаяв катом та гицлем (таке в них прозвище). Та дарма: Антосьо вже починав бояться різки і учився, аж не тямився. – Чиє «упражнєніє» погане, то стоїть з самого верху, там все луччі та й луччі. Учитель перебира ті «упражнєнія» і віддає по ряду, так як віддає? Кого бити, то «упражнєніє» летить під поріг, а за ним іде й той, чиє воно. А там – відомо що – розтягнуть неборака. От б'ють та й б'ють, – рідко кому «в палю» з десяток. От і до Антося дійшло.

– Люборацкий! – гукнув учитель.

Антосьо піднявсь на ноги і стоїть ні живий, ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і кинув в очі:

– Лучше старайся! – каже, а сам гукнув на другого і обернувсь очима в другу сторону.

Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеві і, як цей обернувсь, дав дулю цензору.

– Господин учитель! – заговорив цензор, – Люборацкий дули даст.

– Что ты делаешь, Люборацкий? – гукнув учитель.

– Нет, господин учитель, он врет! Спросите учеников!

– Врет, врет, – заговорив увесь клас, а найбільше ті, що вже мали «упражнєнія» на руках. Ці вже на цей раз різки не боялись: як «упражнєнія» роздають, то так і клас пройде, – то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замовчав, тільки головою похитав.

Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувати й почав, як там кажуть, гонити: став рити, якмога, аби таки вибили.

Третій клас виходить вікнами в садок, то учитель було й перегнеться за вікно. Тут-то й лахва для школи: один по другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки говорить, та цензор гука:

– Люборацький! чого ти читаєш? То учитель почує і собі озветься:

– Ты зачем читаешь?

– Нет, господин учитель, то он врет. От выслушайте меня!

Учитель вислуха й нічого.

Ця гонитва багато помогла Антосьові; бо він, хоч і не дуже боявсь бійки, та постановив-таки на свойому поставити, щоб не вибили! І вчився з немочі!

XI

Тимчасом екзамен зближався. Страху-страху, боже, твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки, та молився по цілих ночах, щоб бог поміг щасливо. Солдати, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. І Антосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав. Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж мовби це у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий клас «попромували».

Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби тільки в четвертий клас перейшов, то наче не той хлопець стане: задере носа, що куди! і з ким вчора горобці дер, сьогодні й поглянуть не хоче. І Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась і така жилетка, що до маніжки; й прості чоботи виваксував. А що бідним шароваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі й короткі, чуть нижче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік. До цих то шароварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток – тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на п'ядь шириною. Та й пришив же! – циганською голкою і суччю. Тоді й натяг до сподоби. – Оттак виштатувавшись, надів кашкет набакир, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить «стибнівкою» взад і вперед по подвір'ї, – за подвір'я вийти нехватало сміливості. А сюртук у бідолахи сірий, суконний; стан аж на плечах і кожний ґудзик іначий, – навіть білі були між чорними, – той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки, на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки, а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в хазяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче ковбаси продавав. Та що кому до того? ось він четвертокласник уже, – пусте, що сорочка, як на чумакові, біла. З такою міною Антосьо й хурмана привітав.