Довго паніматка не приставала віддати Масю в науку, а ще до шляхтянки: «нащо, каже, їй та наука? Ще й віри відцурається?» І вмовляв о. Гервасій, і все. І йому, правду сказать, не науки бажалось для дочки, не освіти; а хотілось, щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка: чи навчиться чи ні – аби в учительки була, та по-польськи говорила, бо з «хамською», хлопською мовою, мовляв Росолинський, тепер вже нікуди соватись. Такий, значить, світ настав…
– Ні вже! Що не кажи, а анцихрист або вже народився, або скоро народиться, – заговорила паніматка. – Де таке видано, щоб дівчат учили, як хлопців?… Ні вже! вже останні часи зближаються!
– Дурна ти та нерозумна з своїми часами останніми! – сказав панотець.
– Говори: дурна! – озвалась паніматка. – Вже та не розумніший за мого покійного татуня, а вони, було, все розказують, що так і так діятиметься, як зближиться страшний суд. І як загляну на світ, то акурат так і єсть, як було покійні розказують.
– Дурна ти, і твій татуньо дурень був.
– Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я – ну! Хай дурна, а що мої татуньо покійні, то дуже розумні були.
О. Гервасій засміявся.
– Ти смієшся? А ну ж скажи, кому в пеклі буде найгірше?
– Тому, хто найбільше нагрішить.
– А хто ж найбільш нагрішить?
– От тобі й раз!… А почім мені знати?
– Бач – не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп найбільше нагрішить!… А которий так не служить, не щиро править, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса, та такий чорний! І чорти гаками тягтимуть його за язик… Он то як!
– Ану ще що?…
– Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна! – куди мені попа вчити? – цебто, хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе. – Е, якби то мої татуньо встали! – додала, киваючи головою.
– То що б? то що б? – забалакав панотець.
– Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миряне; а миряне, аки невіра. Хіба тепер не так? – Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!… Все було покійні розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить… Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому й у голову не прийде, що ангел іде і печаті несе; кохатимуться, женихатимуться і гадки не матимуть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет бдяща, – закінчила паніматка і зложила руки до бога.
Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:
– Та й Мартин Задека пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус, що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє, і закони ослабіють… От що! То я й думаю, що до того ще далеко.
– Безпрестанно молітеся, – пишеться в письмі святім, – заговорила паніматка, – майтесь на осторожності, бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський прийдеть.
– В який огонь? то в оньже! – поправив панотець, – нібито: в котрий.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люборацькі» автора Свидницький Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 18. Приємного читання.