Розділ «Частина перша»

Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, що він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили. як він вертався з поля з матір'ю.

– Антосьо йде! – стали кричать. І вискоком за бричкою – та не пішки, а все верхами на хворостині, та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові, щоб не здуріла, не побила. А нащо ж так батюгою підтина? – Е! не знаєте ви! Щоб лучче басувала. – Аж копіт збили дорогою. Антосьо мовби духу коням піддав, бо всі тащать такими герцями, що мабуть і під самим гетьманом луччого коня не бувало.

Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?

Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвір'я, хлопці гукали:

– А чи вийдеш?

– Побачу, – відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.

– А як думаєш – вийде? – питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.

– Може вийде, а може й ніт.

– Пождім його, та тимчасом і коні попасемо!

– Ну, добре, – заговорили і поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх у пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: «їж, каже, насичайся… Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує».

Поки отак коні стояли на попасі, верховці крізь тин позирали, чи не йде отаман. А він з сестрами справлявся. Хто дверима скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.

– Сюди, сюди! – почали хлопці. Антосьо й побіг до них.

– Ге! – каже, – а в мене й нема коня. Переглянулись лицарі й мовчать.

– Нумо, браття, в коней! – заговорив Антосьо.

– Нумо й у коней! – Зараз поздіймали вуздечки, вв'язали віжки, стали впротяж і закурилось. Антосьо ззаду лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.

IV

Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіть Антосьо і в м'яча не награвся, і в коней не набігався, хоча бігав щонеділі, щосвята, і в м'яча грав щодня, як проти ватаги вийдуть. Як на зло – тільки розіграються, а тут чечуга і тне свого клуса – тюп-тюп! тюп-тюп! – і кургиче. Малеча, що сидить під тином, і почне: «ватага йде, молока несе, а що в цицьці – то мені!»…

Коли б хто мав силу Навина, так би й гукнув: «стій, сонце! ми ще не награлись!» Та ба! пора вівці вилучати. Та ще як трапиться, що ягнята злучаться, або телята! І без того крику, аж в небі чути, а так і бог забув.

Е! не хотілось Антосьові удруге до Крутих! Тут воля на все, і всього доволі, а там!… І плакали, і молились, та таки попрощались. Поїхав Антосьо – та не сам, не з батьком, не з матір'ю, а духовник віз свого внука, то й Антося взяв. І тепер би дорога не минула Люборацької, та вона не мала часу: збиралась в Тернівку везти Масю до науки.

Пан Росолинський здержав слово: був на спаса в Тернівці, бачивсь із Печержинською і привіз панотцеві звістку, що в неї аж одинадцятеро дітей вчиться. Якби не жнива, Мася давно б уже була в Печержинської, тим більш, що дідич спокою не давав; та жнива були на заваді. Тільки ж під кінець серпня жнива минули і возовиця кінчилась, то на все було часу.