Розділ «Частина перша»

Останні слова вже притоптувала.

– Та «кумцьо» таки не випив.

– Чи п'єте ж?

– Попо-попождіть! попождіть, мамуню! Зараз – і заляг, рукою вимахуючи: – До-сто-йно єсть я-ко воістину…

О. Гервасій за ним, а паніматка й собі… Далі поставив гість чарку і вдарив поклона, а за ним і всі. Співають та б'ють поклони, а на дворі вже сірий день.

– Пора їхать! Пора! – каже гість, як проспівали і сльози обтерли.

– Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку! – просить паніматка.

– Ні вже! бувайте здорові!

– Та сядьте-бо, щоб старости сідали! Та ще вишнівочки…

– Ні, спасибі!

– Ну, дулівки…

– Спасибі! Поїду.

– То сибіряку, або слив'янки, або яблунівки…

– За все, за все спасибі! Поїду – і поплентавсь на двір казать коні запрягати.

Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викочувалось.

– А тепер, жінко, спати? – заговорив о. Гервасій.

– Тобі добре спати, а мені хазяйство…

Через годинку панотець хріп, а паніматка товклась по перині.

Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали, хоча й насухо ніхто не виїжджав. Такий уже звичай.

Тимчасом зближалась друга пречиста, а припадала в суботу; в п'ятницю ж у Люборацьких така колотня була в двірку, що й не сказати: паніматка ходила з заплаканими очима та бідкалась; Мася немовби плакать збиралась, а панотець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузлики, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа в дорогу збирались. Не так чого понабирали, як їжі: скільки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої всячини. Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в пекарню; паніматка також потом обливалась обв'язуючи, замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.