Розділ «Частина перша»

– Говори! – озвалась паніматка, – хіба ти розумніший за мого татуня? А вони покійні було читають в огонь же…

– Та я тобі книжку покажу.

– Якби я вміла прочитати, то що іншого; тоді давай мені книжку. А тепер на що вона мені? Та й те сказать, що теперішні книжки переперчені, – давніх правдивих нема, попереводили.

– Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до науки не хочеш везти.

– Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж більше?

– Цього мало по теперішньому світі. От послухала б єси Росолинського, то не так би заговорила.

– А він хіба з богом говорив?

– Та дурна твоя голова жіноча, – сказав панотець, – хіба, як з богом не говорив, то вже й віри йому не няти?

– А чого ж ти віриш у його, як турчин у місяць? хіба він знає, куди до раю навпростець?

– Ет! кому що, а курці просо! – заговорив панотець з серцем, і аж сплюнув. – Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться, – додав далі.

Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості – сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи – народ учтивий, – куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.

– Що ж, – кажуть, – варт чоловік без пари?

– Та бог в тройці пребуває!

– Та хіба в нас не чотири євангелісти?

– Е! як на руці чотири пальці, то каліка: треба щоб пять було.

– Шість день бог творив світ.

– А в сьомий почив од всіх діл своїх.

– Та не так-бо, – каже Люборацька, – а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.

– Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу добре! – заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.

Поставили й «сьомий стовп»… А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.