Розділ «IX»

Зiйшло ясне сонце, офарбило в рожевий колiр клубки бiлого диму, що стелився з площi вниз понад яром, освiтило став, i замiсть блискучого дзеркала перед здивованими очима вiдкрилася лише сама чорна влоговина з тванi й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.

– Ба! Та й не iроди! Ач яку штукенцiю пiдвели – увесь став попсували! – аамiтив безрукий запорожець.

– Тепер уже сподiвайтесь татарської собачнi,– зауважив Шрам,-це вони для цiєї поганi й шлях спорудили.

– А що менi той татарин? Ото дивовижа!-образився навiдь запорожець.– Я йому, собачому синовi, таку дудю скручу й самою правою, що зачхає, та коли до яечiнок дiйме, то й лiвою половиною в зубя ткну, їй-бо, ткну – та ще й як!..

– Он вони вже, мов комашня, повилазили!..

– Пильнуй праворуч! – крикнув сотник.

Але татари, кинувшись у став, пройшли не бiльше як п'ятдесят крокiв i мусили вовернути назад,– очевидячки, конi їх грузли в болотянiй тванi до самого дна.

– Го-го-го! – весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню.– По пузо, по саме пузо! От спасибi тобi,– дядько став не пускає по своїй спинi поганi топтатися!..

– Тепера не пустив,– замiтив Шрам,– а от як морозцем вiзьметься болото, то й полiзуть.

А серед козачої гармашнi було саме пекло: ворожi ядра на такiй близькiй просторонi лягали влучно i смертодайно, земля на валах розкидалась, злiтала вгору i засинала рови; на трiски розбивались тури, з дзвяком розпадались вози; товстопузиха встигла тiльки двiчi плюнути й шерепнулась, пiдбита, в землю; бабi влучило ядро в саму пащу, вона пiднялась i зараз же простяглась навзнак, плющихи теж були пiдбитi, i вся козача гармашня замовкла навiки.

– Тепер, панове-товаришi й хлопцi, стережiться галушок! – командував сотник.– Ставай лавами пiд вали, вартовi, пильнуй!

Не збiгло й хвилини, як град картечi обсипав увесь пригород; бiльшiсть її врiзалась в окопища, деякi ж картечини з вереском i дзиком пролетiли через голови в придолинок до Днiстра, а деякi врiзались у тiло козаче i повалили па лоно землi-матерi непохитних оборонцiв правди. Гримнув ще й другий смертельний вибух, i з-за густої хмари диму посунула струнка батава майже бiгцем до пригороду. Перший спостерiг ворога Шрам i гучно крикнув сотниковi з товаришами:

– Гей, пане сотнику, нiмота насувається! За рушницi, хлопцi!

– Всi – на вали! – пiдхопив сотник.

I висипало козацтво з запорожцями па вали, i, наче мак той, вкрило їх своєю рiзнофарбною одежею.

Затрiщали рушницi й гакiвницi на пiдбiгаючого ворога i повалили першi ряди, але другi ряди перескакували через трупи i неслися вперед, пiдбадьоренi тим, що замовкла в пригородi гармашня; ще раз ударив стрiл, змiшав ряди, проте ж не спини.в нападаючих,– вони вже пiдбiгали до ровiв i по розвалених та пiдбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися нагору.

– Гей, пане хорунжий! Ану вiзьми з собою завзятцiв з нiвсотки та спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-т'аки, став нам ще раз у пригодi стане!

Вибрав хорунжий з своєї сотнi п'ятдесят завзятих i поспiшився праворуч, бiля мiстечка, вийти на став; край берега оголене дно настiльки вже було скуте морозом, що могло смiливо здержати козакiв.

А нiмцi, наче кiшки, дралися на вали; козаки приймали їх списами, шаблями, пацугами i знятими з гармат та возiв колесами; а Шрам, ухопивши голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи:

– Ану!.. Ра-азом! От так їх;! Валяй!..