Розділ «V»

– А коли яка радiсть,– щуриться панна так любо,– охопить усi почуття i опанує серцем цiлком… Хiба пан ще не кохав нiкого нiколи?

– Я? – аж зблiд, пополотнiв пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.

– Так, пан! – допитувалась панянка, положивши свої манесенькi, гарнесенькi ручки на його дужу й жилаву руку i не зводячи з його очей пронизистого погляду. – Скажiть-бо! Ну, я прошу… Чого ж пан мовчить? Хiба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? – Для чого вам знать те? – важко зiтхнув пишний господар i понуро схилив голову.

– Для того…– у пишної кралi здригнула брова i якась хмарина перебiгла по захололому личку… – я хочу знати, я хочу! – тупнула вона нiжкою.

– Ну, коли панна править… так я кохаю…

– Кого? – аж загорiлась i затремтiла красуня…

– Навiщо ймення? – глухо i натрудженим голосом вiдповiв лицар.– її тут нема… вона далеко…

– Хлопка! – скрикнула панна i зникла.

Закипiло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повiяло вiд усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душi, i йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрiй, свого сiчового завзяття, своєї буйної волi…

Тепер вiн тихо-тихо їхав, попустивши повiддя, i понуро мiркував над питанням: що далi чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,– не зрадить вiтчизни, коли б не нестрачена ще надiя оздоровити шляхетськi думки народним духом, то вiн би зараз… Але справдi, за що ж вiн стоїть i що нищити хоче? А вони, отi, що п'яничили вчора, за вiщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовкiв-сiроманцiв, сорок тисяч хижакiв лютих? В головi у його туманилось, а на серцi тупа, неминуча болiч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, нiби його серце гарячими клiщами рвуть на кавалки. I знову у тiм пошарпанiм серцi воскрес образ дорогої тихої дiвчини i мрiяв вабливими барвами…

"Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? – маячили перед Корецьким думки.– Адже вона єдина над моїм серцем цариця, i нiколи, довiку, до суду, у моїй душi не згасне свiт очей її, не змовкне срiблистий згук її голосу, не зникне ухмiлка її смiло окреслених уст… А от доля вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.

– Прилученi до пана хорунжого воєводою Чарнецьким,– пояснили шляхтичi.

Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:

– За мною, панове!