Розділ «V»

Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу… Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i зграї хортiв. Мiж думних i пишних постав туманiє одна – i хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче, притуливши його до свого лона… Аж ось за реготом i вигуками вчувається лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно… Далi все захиталось i розпалося у руїнi… Якийсь галас, i гвалт, i несамовитий жах чорної ночi… а далi вже хата проста, тепла сiм'я i лагiдний спокiй… Минають перед його очима iншi картини; вони лишають ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу.

Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо стоїть на яснiй оболонi й блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлистi дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема – його змiв уже весняний подих.

Стоїть вiн у садочку з своєю милою i очей не вiдiрве вiд її хорошого личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грiє своїм духом її похололi рученьки; тiльки дiвчина не усмiхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"?

– Сьогоднi їдете? – пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом.

– Батько казав, до схiд сонця,– давлячись, вiдповiв юнак.

– Значить… за хвилю…– По обличчю дiвчини блискавкою промайнула мука, ясною росою вiдбилася в очах.– I коли вернетесь – невiдомо…

– Пiд осiнь, як завжди…

– О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, – схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно голiвку.

– Бог милостив, скiльки раз крив вiд напастi, то й тепер на його уповай,– поцiлував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю,-наша доля така: аби день до вечора – так не варт заздалегiдь i тужити.

– Не жах мене пригнiтив тугою,– повернулась поривчасто дiвчина, i на її блiдих щоках спалахнуло зарево,– не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю; не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти їдеш по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкраїну, i коли, по волi божiй, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою пiду мiж людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм серцi, поки воно не захолоне у грудях…

– Єдина моя, навiки, навiки! – Обняв козак дiвчину i занiмiв у тих обiймах.

– Слухай,поклала вона йому свої бiлi руки па плечi, а голiвку заховала на персах,тiльки… мене не забудь… цим серце ниє… що б не сталось… пам'ятай, що воно цiлком, без роздiлу у тебе…

– Тебе забути? Та хай земля розступиться пiдi мною!..– присягається козак i поцiлунками глушить її речi.

Лагiдний образ голубки-дiвчини прозорою тiиию заколивався i взявся туманом, тiльки теплий погляд хороших, щирих очей все проймав його душу; а ось знову пiднявсь якийсь нелад i розрух i скаламутив колiр прозористих мрiй.

Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить свiтло. Все навкруги розкошами i перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки i стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепiт знадливий i хвилює у теплiм та воннiм повiтрi. Мiж барвистих слiпучих кольорiв оксамиту, єдвабу, парчi малюються снiжно-бiлими плямами плечi цукровi, здiймаються високо перса, усмiхаються небесною втiхою личенька гожi, вабливi, очi залассям горять i спокушують раюванням незнаним… I вiн, бiдний сирота, козарлюга запеклий, там, мiж панством тим пишним, тiльки в якiйсь химернiй, неподобнiй одежi… вiн там, i всi йому вклоняються, всi вiтають його, бо вiн сам i єсть властитель тiєї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бiдар – дукою; можна було вчадiти, i розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якiм i розiбратись думками було неможливо. Вiн тiльки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались…

Якась пишна та делiкатна панянка, з бiлесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синiми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється i пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голiвка лежить на плечi, а вiд неї аж пашить гарячим, запашним духом… Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серцi стоїть якась непрохана, невгасима дратiвля…

– Яка я неомiрно щаслива! – втiшається красуня.

– Чого ж то, моя пишна кралю? -спалахнув лицар.

– Того, що… хiба ж пан не бачить, серцем не чує…– червонiє, лицяючись, краля.– Ах, ця солодка хвиля як налинула несподiвано, так незабаром i зникне… а потiм знов,– зiтхнула милесенько панна,– ще гiрша темрява i нудота…

– Для чого ж панна в одну тiльки хвилину хоче замкнути цiле життя? Воно широке i має безлiч солоднеч i розривок, якi чергуються i тiшать нам почуття…