Розділ «IV»

– Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? – спитав сотник, занудившись чеканням.

– Уже на шляху готуються, дурнi,– вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку, дозволь менi першому привiтати їх гостинцем.

– Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога,– згодився сотник, смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом.

– А славно обмерзли голощоком окопи,– завважив вiн, глянувши,-от для ворiженькiв буде скобзалка напрочуд.

– Так, так! – вiдiзвався й Шрам.– Михайло святий нам спомiг.

Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до ставка, а другим – до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим, i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи, якої ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i сурем, напасники рушили весело, оглядно.

– Гармашi, пильнуй!-командував Шрам.-Набивай бабiв дрiбною картоплею, а панiй – галушками, а гакiвницi й плющихи – горохом, наводь усi метко на тамту площину, пiдготуй на змiну набої, i як махну люлькою – шквар!

– А в вас, хлопцi, чи рушницi готовi, чи на поличках є порох? Оглядiть, пiдсипте сухого! – обернувся до козакiв, що за возами засiли, пан сотник.

– Усе, батьку, напоготовi, тiльки гукни! – вiдмовили з-поза маж веселi обличчя, хочай очi їм блимали лиховiсним вогнем.

Батава дiйшла до вузької перейми, зупинилась у непевностi, боячися пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде жодної вiдсiчi, рушили наперед.

А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули, задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в порох,– сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв, i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на пробi, i лемент, i обiрваний стогiн…

Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i, задубiвши, зразу пускалися на дно…

– Tausend Teufel! – покрикнув нiмецький проводир.– Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!

– До зброї! Бiгцем! – розляглася i в другiм мiсцi команда.

Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв їх вибух гарматний i вчинив жаховиту руїну; чавун i свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед… Але ледве надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з гакiвниць i плющих який нiвечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до окопищ.

– А нуте, хлопцi, тепера наша черга! – крикнув сотник i двiстi жерел, виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньої сили.

Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали… I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв.

– Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! – смiявся сотник.

– Занятно! Го-го-го! – реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над нiмцями та ляхами.– А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи пiдлатаємо.

– Агов, хлопцi! Локшiть їх упень! – крикнув сотник i випалив iз пiстоля у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений: