Розділ «II»

– Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…

– Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати…– заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.

– Нi, нi! Ти вiдпочинь,– там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєї бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.

– Послухаюсь, бабусю,– згодилась Орися покiрно.

– Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! – промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…

Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.

– Царице безгрiшна! – шепотiли уста її тихо. – До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!

Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок.

Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити:

– Вставай, – уже починається!