Розділ «II»

Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися;

її погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi…

Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiє вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом.

Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски… А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгає з смiхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустрiч клубочками дим… їй весело, вона заливається, аж дзвенить,– i навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тодi злякано хапає її i притискає до лона.

– I як-таки тютюном та на дитину! – зiрвався з її уст лагiдненький докiр.

– Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? – зареготавсь батько i ущипнув за щiчку Орисю.

– Мамо, я привчусь – засмiялась дзвiнко й Орися, визираючи з-пiд руки в матерi зухвальними оченьками i ловлячи рученятками дим.

Линуть пахощi вiд бузку по садочку. Десь рипить вiз i гавка собака, над головою прогудiв хрущ.

Орися схопилася його дiгнати; а це її перейняв другий i вдарив; вона – в сльози i зараз пiд оборону до тата. А тато ще дратує й смiється:

– Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина-пса… бий їх!

I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв} а запашний український вечiр ласкаво огорта натомлену землю.

А ось друга нiч… чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками… Мама на призьбi сидить i жде тата; вiн поїхав ненадовго, а ось третiй день – i нема…

А це раптом як затупотить кiньми… Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: "Вороги!"

– Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! – до неї з благанням кинулась мати i передала їй дитину на руки.

Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають їх, огортає пiтьма, гонить жах… Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба.

Червона кров… чорнi, обгорiлi трупи… жаховитi обличчя… стогiн i плач… i сиротинна самотнiсть… тиша могильна… Мамо! Мамо!

Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрної батькової речi запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн їй ближчий за брата…

А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери…

Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неї вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" – i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками її стан…