Розділ «ДIЯ П’ЯТА»

Сидiр Свиридович. Сестра й небога будуть до смертi на нас нарiкати; скажуть, що ми згубили Оленку; вони люди бiднi, вони сироти.

Гострохвостий. Чи це ви правду говорите, чи вередуєте?

Сидiр Свиридович. Я зроду не жартував i не вередував.

Гострохвостий. Може, це жарти, Сидоре Свиридовичу? Ми ж, здається, вийшли з хати до вiнчання?

Сидiр Свиридович. То й вернемось у хату, так як i вийшли. Коли зачепили Оленку, то йдiть з нею й вiнчатись.

Євдокiя Корнiївна. Еге ж, йдiть з нею й вiнчатись.

Гострохвостий. Я? Вiнчатись з Оленкою? Я, Свирид Йванович, матиму жiнку Оленку?

Горпина Корнiївна. Бач, як потрiпує Оленку! Чи так же ти говорив у мене в хатi i на улицi, як я пiймала тебе коло своєї Оленки? А ти ж божився, а ти ж присягався!

Гострохвостий. Та що тут балакати! Коли Євфросина Сидоровна того хоче, то нiчого й балакати. Ми й обминемо Скавичиху, а церков доволi скрiзь по Києву! Знайдемо церкву!

Сидiр Свиридович. А ми то що ж таке? А моя жiнка що ж таке? За се я готовий розсердитись, готовий накричати повний двiр, готовий i не знаю що зробити!

Євдокiя Корнiївна. I я готова розсердитись, готова накричати повний двiр. Що це таке? Говорив розумно, а це вже говорить таке, що й купи не держиться!

Сидiр Свиридович i Євдокiя Корнiївна. Берiть Оленку та йдiть до вiнця, а Євфросини ми не пустимо.

Горпина Корнiївна. Щоб я з ним тепер пустила до вiнця Оленку? Борони боже! Про мене, нехай iде в Флоровський монастир.

Оленка (прислухається, встає i кидається до Євфросини). Ти вкрала в мене жениха, ти одбила од мене моє щастя своїм золотом, своїми шовковими сукнями! Яка ж ти менi сестра? (Плаче).

Євфросина. Оленко! Ти з ума зiйшла, опам’ятайся, що ти говориш, та ще й при людях! Я твоя сестра, а не твiй ворог. Ти тепер сама не своя, та й сама не знаєш, що говориш.

Оленка (плаче). Боже мiй, боже мiй! Як вiн божився, як присягався! Де ж та правда в свiтi? Як вiн мене любив, як милувався мною!

Дружки беруть Оленку пiд руки, одводять її на ганок i садовлять на стiльцi.

Гострохвостий. Євфросино Сидоровно! Довго ми будемо слухати оцi бабськi теревенi?

Євфросина. Свириде Йвановичу! Я до сього часу винуватила свою тiтку. Менi все здавалось, що тiтка й Оленка тiльки хотiли одбити од мене вас i пригорнути до себе. Менi здавалось, що тiтка затягувала вас до себе, до своєї дочки.

Горпина Корнiївна. А нехай вiн сказиться! Затягла б оце собi бiду в хату!