Розділ «ДIЯ П’ЯТА»

Горпина Корнiївна. Я сумасшедша! Мене одвезти в Кирилiвське? Мене, Горпину Корнiївну Скавичиху, чесну хазяйку й матiр, одвезти в Кирилiвське й заперти трьома замками! Не дiждеш, поганий.

Гострохвостий. Цитьте, бо своїми руками одвезу в Кирилiвське, а таки сьогоднi звiнчаюсь.

Горпина Корнiївна. Не дiждеш ти, нi твiй поганий батько, нi твоя дурна мати. А вiнчатись не будеш! Не пущу!

Євдокiя Корнiївна й Сидiр Свиридович плачуть.

Євфросина. Ой, який страм, який шкандал! Не видержу далi! (Збiгає з ганку). Не видержу бiльше! Тiтко! Ви ж оце мене обидили, острамили на всю губернiю на всю мою жизнь! Хоч за границю тiкай! Я вас випхну з двора оцими своїми руками!

Горпина Корнiївна. Ану, ну! Приступи до мене. (Показує кулаки). Побачимо, чий батько дужчий! А вiнчатись все-таки не будете! Побiжу слiдком за вашим возом в церкву, нароблю галасу в церквi при всiх людях, при всьому хрещеному мировi. Не пущу вiнчатись! Не пущу попа в ризи! (Розставляє руки перед молодими).

Всi. Ой боже мiй, яке нещастя! Ой, який шкандал!

Горпина Корнiївна. Побий вас сила небесна, скарай вас братська богородице на душi й на тiлi, на ваших унуках i правнуках! (Плаче). Дочко моя! Оленко моя! Я ж тобою втiшалася, як весняною квiткою! Я ж думала, що вже прийшло до тебе твоє щастя, що я вже спокiйна ляжу в домовину i не покину тебе на смiх поганцям. Ой, сирiтство наше гiрке! Нема в нас батька, нема нас кому оборонити! (Дуже плаче).

ВИХIД 9

Тi самi й Оленка.

Оленка (вбiгає в двiр через хвiртку i прожогом кидається до Гострохвостого). Милий мiй! Любий мiй, серце моє! Чи вже ж правда, що ти покинув мене? Чи вже ж ти з iншою йдеш вiнчатись? Я не вiрю!

Горпина Корнiївна. Коли не ймеш вiри, то подивись! Оце тобi твiй Свирид Йванович.

Оленка (дивиться мовчки на церемонiю i кидається до Гострохвостого). То ти йдеш вiнчатись з iншою? Скажи ж менi сам, бо я не вiрю рiднiй матерi. Скажи! Еге не скажеш?

Гострохвостий. (тихо). Боже мiй милосердний! Що тут їй казати? Оце попався! (Голосно). Що ж маю робити, коли так дiло само склалося.

Оленка. Чи вже ж я тебе втеряю навiки? Я ж тебе люблю, несамовито люблю, люблю й не соромлюсь говорити перед людьми. Я люблю тебе i вмру за тобою! (Кидається Гострохвостому на шию. Вiн одпихає її).

Горпина Корнiївна (кидається до Оленки). Безстиднице! Нема тобi сорому перед матiр’ю, перед людьми, перед богом! Ти б постидалася праведного сонця, що не зайшло ще й дивиться на тебе.

Оленка. Ти мене одпихаєш, Свириде Йвановичу! Я собi смерть заподiю. Дай виплакати всi свої сльози, бо мене сльози душать, давлять, хапають за груди, йдуть у горло, давлять, як гарячий камiнь. (Хватається за груди й кричить). Ой, душить мене гаряче залiзо в грудях… Ой!.. Рятуйте!.. ой?.. поможiть… хтось ухопив мене за горло. (Ледве дише).

Ой, умру… мамо! Серце! Рятуйте, бо вмираю! (Падає на землю).

Всi паничi кидаються до Оленки, виносять на ганок i садовлять на стiльцi.

Дружки пiддержують її.