Розділ «ДIЯ ЧЕТВЕРТА»

Сидiр Свиридович. Що тут за галас? Хто тут наробив галасу?

Євдокiя Корнiївна. Що тут таке дiється, що аж до крику доходить? Що з тобою, Євфросино? Чого це ти така червона? Чого це ти так страшно розгорiлася?

Сидiр Свиридович. Така червона, як жар. Борони боже чого! Що це з вами, Євфросино Сидоровно?

Євфросина. Чого вам треба? Що вам до того, чого я розчервонiлась? Дайте менi покiй!

Сидiр Свиридович. Де вже, дайте покiй. Люди молодi. Борони боже чого: до напастi недалеко.

Євфросина. Ви, тату, йшли б босi в кiмнату спочивати; нащо вам знати, чого я розгорiлась? Ви нас не розумiєте, то й не питайте.

Сидiр Свиридович. То й не питатиму, а то швидко старий стану.

Євфросина. Йшли б, мамо, в пекарню!

Сидiр Свиридович. Ходiм, стара! Це, бач, у них не по-нашому: не так, як колись у нас було; пам’ятаєш? Це в них по-модному, по-теперiшньому. (Позiхає). От як свiт мiняється, та й мода мiняється. (Виходить до кiмнати. Євдокiя Корнiївна виходить в пекарню).

ВИХIД 14

Євфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Заспокойтесь, Євфросино Сидоровно! Прошу вас, благаю, заспокойтесь! (Тихо). Оце бiда! Ще як розсердиться та прожене мене з хати, то прощавайте мої надiї на Рябкове срiбло-золото! Ох! А тут Волько та Берко пристають з векселями за довги. (Голосно). Сядьте та поговоримо тихенько та любенько.

Євфросина. Про мене… говорiть що хочете, бо я втомилась. (Сiдає на канапi).

Гострохвостий. Чи вже ж ви, Євфросино Сидоровно, думаєте, що я й справдi люблю Оленку? Чи можна ж менi, Свиридовi Йвановичу, любити мiщаночку, що з кошиком ганяє по городу та кричить: «Сюди яблучок, сюди солодких». Пхе! Цього нiколи, нiколи не може бути.

Євфросина. Менi здається, що не може.

Гострохвостий. А чи правда ж тому, щоб я таку дiвчину взяв собi за жiнку? Чи такої менi треба жiнки! Я знаюсь з неабиякими людьми. В мене бувають вченi люди, в мене бувають усi митрополичi баси.

Євфросина. I справдi!

Гострохвостий. Побий мене хрест святий, коли брешу; до мене ходить в гостi сам Тарас, семiнарський солiст. Часом до пiвночi гуляємо та спiваємо. Ну, скажiть же, чи можна ж менi мати таку жiнку, як Оленка? Чи вона ж дотепна поговорити з ученими людьми, прийняти їх? Менi треба такої жiнки, як ви, Євфросино Сидоровно!

З дверей кiмнати виглядає голова Рябкова, з дверей пекарнi висовується голова Євдокiї Корнiївни, а з-за неї виглядає Химка, сп’явшись навшпиньки.

Рябко, вглядiвши жiнчину й Химчину голови, мотає головою й киває рукою, щоб вони поховались. Жiнка свариться на його.