Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Як то – до Зiнька? – спитала мати та аж похолола: їй здалося, що Гаїнка ще й досi блудить словами. – Що це ти кажеш, дочко? Як це ти пiдеш до Зiнька?

– Я пiду, я хочу його побачити.

– Та як же ти його побачиш? Ти ж не знаєш, куди й доступитися.

– Я, мамо, пiду в город. Прийду до острогу, а як там доступитися, то вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати – що йому, як йому.

Мати заплакала. Вона вже бачила, що Гаїнка не блудить словами, а говорить як треба.

– Пiди, доню, пiди, моя дитино! Ти молода, – ти доступишся. Тiльки не ходи сьогоднi, – ти ще хвора. Iди завтра.

– Пiду сьогоднi.

– Пiзно вже: поки в город дiйдеш, та те, та се, то й смеркне. Треба йти зранку.

Мусила послухати Гаїнка. Але не спала всю нiч, – так обняли думки та той невпокiй, теє поривання, щоб швидше, швидше йти до нього, побачити, одвiдати!..

«Боже мiй! Що ж я наробила? – думала вона. – Чого ж я досi не пiшла! Та чи я скам'янiла, чи я занiмiла, що сидiла дома? Моє сонечко там поневiряється, а я з мiсця не рухнуся!..»

Вона не розумiла, як це так сталося, що аж до вчорашнього вечора справдi мов кам'яна була. Тiльки вже як отой гидкий зачепив її – вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю нiч… I тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця нiч! Хоч би швидше, швидше ранок!

Ще й не розвиднiлось, а вона вже схопилась.

– Уже йдеш, дочко?

– Iду, мамо.

Засвiтили. Вона вбиралась, поспiшаючися.

– Ти поснiдай, дочко!

– Не хочу, мамо, – в душу не йде.

– Дак вiзьми в город, – уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.

Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованцi грошей.

– Може, дозволять Зiньковi дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обiйдешся.