Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Умовляв-умовляв дiд, – не пособилося. Мусив облишити.

Параска потроху оклигувала, та дуже помалу. Казала, що хоче пiти в город до панiв, щоб пустили її до Зiнька, але не могла йти i дома ледве чапала по хатi.

А про Зiнька не було чутки. Викликав слiдчий на допит ще декого з диблян, вони приносили старi звiстки, що Зiнько все в острозi – дожидає суду.

Одного разу надвечiр Гаїнка була в своєму садку, аж над самою рiчкою, пiшла витягти дiжку, що там замокала. Ще не дiйшла до рiчки, почула, що хтось iде. Озирнулася й побачила Микиту Тонконоженка. Став перед нею, смiючися:

– Здорова, Гаїнко!

Ледве вимовила: «Здоров», – i хотiла йти далi, обминувши його. Але вiн припинив її:

– Ай давно я тебе не бачив, Гаїнко! А хотiлося бачити! Ех, та й молодичка з тебе – первий сорт! Што хароша, то хароша, вот только плохо, што паблєдла трошки. Ну, не бiда, вот прайдьоть!.. А я за тобою скучив, вот чесноє слово – скучив!

Вона слухала мовчки, мало розумiючи його слова. А вiн думав, що їй хочеться слухати, i провадив своє далi:

– Не павєриш? Так скучив, що аж!.. Я про тебе завсiгда думаю… потому што такої молодички у нас – ну, просто нема-нєту, та й годi всьо! Ех, знаїш шо, Гаїнко! Ти хароша, та й я не поганий, – давай любов завидьом!

Вiн обхопив її за стан i хотiв поцiлувати. Вона вдарила його лiктем у груди, аж вiн одхилився, вихопилася з рук i в одну мить вискочила на гору. Перелинула садком аж до хати, тодi озирнулася – чи не женеться.

– А що ж, дочко, де дiжечка? – спиталася мати, виходячи.

– Там… Я не взяла… – вiдказала Гаїнка, тремтячи. Мати хотiла була спитатися, чому не взяла, та як глянула на її обличчя, то побачила, що краще її вже не посилати. Пiшла сама.

Всю нiч Гаїнка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотiли. А далi голову мов полум'ям обняло. Блудила словами, кричала щось несамовите – про Микиту… про Зiнька… голосила… проклинала чи себе, чи когось… Тiльки перед свiтом заснула твердим сном i спала аж до обiд. Мати не будила її. Прокинулась, пiдвелась…

– Це вже день, мамо?

– День, дочко.

– Це я так довго спала?

– Аби на здоровля, то спи, дочко.

– Нi, я встану.

– Добре! Ось зараз обiдати будемо! – казала мати, радiючи, що Гаїнка сама озвалася й розмовляє, – це було вперше вiд того дня.

– Нi, я не обiдатиму, – вiдказала Гаїнка, – менi треба до Зiнька йти.