Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Люди… пани… Вони сказали, що вiн убив Грицька, та й забрала його до острогу.

– Та хто ж сказав? Де ж це видано, щоб на Зiнька таку напрасну вигадувати? Ой, боже ж мiй, боже! Ой, горечко нам, нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили та й другого тепер забирають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..

I тяжке материне тужiння озвалося знову по хатi. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорнi, худi, порепанi вiд тяжкої довгої працi руки, а друга сидiла кiнець столу випроставшися, сидiла нерухомо, i очi її нерухомо дивилися в одну цятку…

А на свiт насувала темрява. Зайшло сонце за обрiєм, покинуло землю, i воля тепер була темрявi обнiмати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє промiння зляканого свiту тiкало слiдком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрiзь, у кожну мiсцинку землi, покривала степ чорним накриттям, загортала в його лiс, iсповняла глибокi яри й долини.

I до їх у хату вона зайшла – по кутках чорною марою стала, стiни позапинала i сповнила всю хату, i обняла їх обох – i ту, що там на полу здригалась од ридання, i цю, що бiля столу сидiла нерухома. Обняла тiло, поняла й душу…

– Мамо! – почувся серед темряви рiвний голос. – Там темно…

– Де?

– В острозi… Там темно, нема свiту…

Рiвний голос замовк, а в другому кутку ще голоснiше озвалося ридання…

Темна, хмарна нiч була на свiтi…

Прийшов ранок, похмурий, сiрий, з косим холодним дощем. Вiн сiяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею i гнiтили її своїм мертвим широким поглядом. Вiконця в маленькiй хатi плакали, великi краплi слiз раз у раз котилися по їх i зникали, щоб попустити мiсце новим…

Мати пiшла до волостi розпитувати про Зiнька.

– А чого тобi, бабо, треба? – гукнув на неї Копаниця, побачивши її бiля порога.

Вона сказала, чого їй треба, низенько та покiрно кланяючись.

– Що ж, бабо, ми того нiчого не знаємо, – вiдказував Копаниця, розлiгшися в крiслi за зеленим столом. – Слiдствуватель звелiв одвезти його в острог – ми й одвезли, а бiльше нiчого не знаємо.

– Та вiн же не винен!.. Та за що ж його забрано?..

– То не наше дiло розбирати, чи вiн винен, чи нi, i ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що нi, а слiдствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як, – на те й суд.

– А коли ж той суд буде? – питалася бiдолашна.

– I того я тобi не скажу. Як iсхоче сам суд, так i буде. Схоче завтра – буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.

– Та невже ж оце йому аж два годи сидiти?