Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Iменно, iменно правда! – потакував Копаниця. – Нiкоторого тобi над їм слєствiя нема. Ти його в холодну, а вiн тобi кричить: яке ти право маєш? Значить – покажи йому, де твоя законная основанiя! А, сто чортiв! Да якби в мене була полная законная основанiя, дак я б тебе, iдолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!

– Законники пойшли, промовив Тонконоженко, – та праведники такi, що бiда!

– А як на моє розсужденiє, – казав Сучок, – дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!

– Та як же їх провчиш? – питав Копаниця.

– От, штука!.. Хiба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: «Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулицi валяється?» – «Нi, не валяється». – «Как ти, мерзавець, смєїш менi говорить, когда я сам видiв? Начальство запреiдаєть, санiтар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!..» Ну, послi такого наставленiя уже ж вiн не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово, – тодi його в зуби, та на десятникiв гукнуть, та й усипать гарячих, не жалiючи.

– Невозможно! – крутнув головою Копаниця. – Одно, що не грублять: ти його хоч i вилай, то вiн каже: «Господин старшина, ви не лайтеся, бо я на вас жалобу проiкнесу», – а друге: хоч i зробиш, так вiн тодi таку тобi кутавасiю з перцем пiднiме, що хуже буде, нежелi за Дениса Пилиповича землю. Нi, це не йдьоть!

– А менi здається, озвався Рябченко, – що Михайло Григорович таки правду каже: iменно їх, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться.

– Ну, а як же?

– Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже – чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так – добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.

– А що ви думаєте? Воно й правда! – доводив Тонконоженко. – Поки ми їх не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо – тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме.

– I не висьма важна штука, – розказував Рябченко. – Це можна так ловко зробить, що моє поштенiє!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя.

– Хто його зна, казав Копаниця, – це, коли хочете, непорядок i дайже буйство… Ну, та задля такого дiла, – засмiявся вiн, – можна й манюсiнькоє буйство соченить.

– I чудесно! – задовольнився Рябченко. – За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо.

– Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом.

– Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iздєлаєм, що ну! I науку получить, i живий останеться…

Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…

Проминуло з тиждень.

Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi, – там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.

«От i добре, подумав собi Рябченко, – хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є».

I вiн загомонiв до Микити: