Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Та як же! Вже ж i старих! – загомонiли навкруги. – Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть.

– Поради!.. всмiхнувся дiд, – Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту!

– Та невже, дiду? I ви пристаєте? – зрадiв Зiнько. – Оце так добре!

Усi дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:

– Восьмеро нас тепер, восьмеро!

– Було б дев'ятеро, якби бiдолашний Грицько жив! – промовив Дмитро.

– Так! – сказав Зiнько. – Нехай же вiчний упокiй буде його душi, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас iзгадувати добрим словом у своїй громадi.

– Будемо! Будемо! – вiдказало товариство. Згадали тут i за дiтей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пiшла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опiкуном Панаса Момота. Вiн старшого хлопця вiддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра – добра жiнка, та в самої гурт дiтей, та не гурт чого їсти; чоловiк її гнiвається, що чужих дiтей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й дiти, й худоба зосталися без опiкуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловiка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громадi опiкуном настановлено або Зiнька, або кого iншого з їх товариства.

Тодi вже загомонiли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попiдписувати якомога бiльше людей – може, це пособить.

– Тепер, – казав Савка, – багато пристане, бо вже всi побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде бiльше, що за нами обставатимуть.

Зараз же Зiнько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.

Наприкiнцi довго ще говорили знов таки ж про тую горiлку i таки врадили, щоб нiхто з товариства не пив її i в себе в хатi не мав.

Порозходилися товаришi вже пiзно ввечерi. Позад усiх лагодилися йти Васюта з Карпом.

– Ходiм уже, Карпе, додому абощо, – казав Васюта, – бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечiр мовчки сидiв, надувшися як сич.

Карпо справдi весь час був дуже похмурий та мовчазний.

– Я не спати хочу, вiдказав, – а невесело менi, що так воно робиться…

– От такої! – погукнув Васюта. – Тут треба радiти, а вiн сумує. I Зiнько прийшов, i товариства нашого побiльшало.

– Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нiчого не вдiємо проти їх.

– А я думаю так, – одказав Зiнько, – що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тодi багато пристане.

– Поки сонце зiйде, роса очi виїсть, – так саме похмуро не згоджувався Карпо.