Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Ну, а що ж по-твоєму треба робити? – питав Васюта.

– Силу їх занапастити. У багатствi великому сила їх велика; розвiяти їх багатство за вiтром – не стане в їх сили, тодi й нас нiвечити не будуть.

– От такої! Як же ти його розвiєш? – спитав Васюта.

Карпо помовчав трохи. Вони були тiльки втрьох, бо вже й дiд Дорош пiшов спати.

– Глядiть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далi вух ваших, – промовив згодом.

– Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогоднi? – засмiявся Зiнько. – Ми ж уже на те всi пристали, що що в нас говориться, того нiхто щоб не знав.

– До того кажу це, що тiльки двом вам звiряюся, а бiльше й з товариства щоб не довiдався нiхто.

– Ну, гаразд, гаразд, – кажи вже!

– Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу iншого, тiльки цей один: попiдпалювати всiх, то з димом розвiється i багатство їх.

– Карпе, що це ти? Схаменись! – скрикнув Зiнько.

Карпо, не вiдповiдаючи, сiв бiля столу i зiпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очi в дiл, сидiв мовчки, двi зморшки глибокi виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врештi загомонiв якимсь гострим неприхильним голосом, ще бiльше протягаючи слова, нiж звичайно:

– Чого б я мав схаменутися? По правдi кажу вам: не менi схаменутися, а вам треба, – прийшов уже той час… I не занедбайте його, бо, коли занедбаєте, горе всiм буде!.. Нема iншого способу на тих людей… Треба їх судити божим судом, бо суди людськiї на свою руч вони повертають. Хiба не бачать цього очi вашi? Грицько з їми по правдi чинив – вони вбили його; Зiнько за правду став – вони в неволю його завдали.

– Завдали, та не вдержали: i вийшов же! – вiдказав Зiнько.

– Хвали бога, що Іван признався, а затявся б вiн – може б, i на Сибiр ти помандрував у неволю довiчну. Немає в їх змилування. Нехай же їх божий суд, огонь судить, бо таких не грiх зiгнати й зо свiту цього.

– Ото! – скрикнув Васюта. – Глянь, як наш побожний Карпо розгнiвався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав.

Карпо пiдвiв голову, глянув на Васюту, i справдi гнiвний огонь блиснув в його очах.

– А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смiйся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобi скажу, що як би прочитав тобi з їх дещо, – сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.

– Хiба ж палити, чи вбивати – то по-божому? – спитав Зiнько.

– Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? – допитувався Васюта.

– Скажу! – вiдповiв Карпо, знову спускаючи очi додолу. – Написано: рече господь Саваоф до Саула: нинi одомщу народовi Амаликовi за все, що сотворив вiн Iзраїлевi. I звелiв бог iти й поразити Амалика i не пощадити його, повбивати всiх – i чоловiкiв, i жiнок, i молодiж – аж до младенцiв малих; i знищити все добро їх: i воли їх, i вiвцi, i верблюди, i осли, i виногради… Все! I не послухався цар Саул: усiх побив, а царя амалицького помилував i не знищив добро найкраще… Тодi прийшов Самуїл i розсiк мечем сам царя того, а бог одвернув за цей грiх од царя Саула лице своє… Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих i добро їх iзнищувати!