Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– А хiба й тобi, Карпе, – хитренько спитав Васюта, – бог сказав, щоб ти їх попiдпалював або повбивав?

Зiнько всмiхнувся, але Карпо сидiв похмурий.

– Нi, – загомонiв Зiнько, – так не виходить. Христос уже пiсля iсторiї з Амаликом звелiв нам любитися, а не вбивати чи пiдпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самiй хатi: є в їх-земля, є грошi в позиках та в банках, – згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх дiти; не їх дiти, дак iншi… А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибiр пiдеш, – яке ж то добро?

– Ну, а що ж його чинити? – питався Карпо.

– Оте, що робимо. Свого права домагатися.

– Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде.

Устав, попрощався й пiшов, за ним Васюта.

Зiнько бачив, що Карпо своїх думок не покинув, тiльки змовк, бо товаришi не пристають на те. Боявся трохи Зiнько тих думок, i не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловiк чесний дуже, правдивий, нiколи нiкого й на макове зернятко не одурив, сам завсiгди робив по правдi, як її розумiв, i вiд людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Tax уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Нi, треба такi думки його припинити, бо з їх саме лихо буде, а припиняться вони зараз – аби з оцiєю морою, з оцiєю пересельською землею досягти свого. Тодi Карпо побачить, що, цим робом чинячи, можна досягти свого, а не тим, про який вiн каже.

I Зiнько з усiєї сили заходився якокога бiльше людей гуртувати до жалоби. Савка справдi не помилявся, що тепер люди, побачивши лихо, дужче приставатимуть до неї. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Цього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнiвався за щось на того начальника i зараз же взяв до уваги жалобу з Диблiв. Через те незабаром до Диблянської волостi прийшов наказ: припинити справу з землею i вiдiбрати її поки в Дениса.

Ця несподiванка так уразила Дениса з товариством, мов грiм iз неба ясного дня. Вони не сподiвалися такої халепи, певнi бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що «дав по мордi свинi», – тобто Зiньковi з товариством, – а тепер он якої пинхви йому пiднесено! Сором i в вiчi людям глянути! Так було нiяково, що Денис не пiшов у громаду, як вона зiбралася незабаром пiсля того. Трапилося, що саме в той день не було в громадi ще трьох iз його товариства: Копаницю начальник несподiвано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весiллi, спав саме тодi п'яний. Через те й Зiньковi прихильники насмiлилися в громадi дужче, i як Васюта озвався за дiти Грицьковi, то й не вельми важко було зробити, що громада опiкуном над їми настановила Зiнька.

– А що, Карпе, – казав Васюта, iдучи з громади, – отже бачиш, що не все вони нам, а й ми їм можемо вкрутити хвоста. З землею облизня вже пiймали, а й тепер знову тертого хрону пiднесли їм такого, що довго в носi крутитиме. От побачиш, що й далi духопели вiд нас їстимуть, та таки й не дамо нам у кашу наплювати.

– Не хвались так, Васюто, – вiдповiв своїм поважним голосом Карпо, короткi-бо очi людськiї, не видко їм кiнця дiловi.

– Тобто, кажи гоц, як перескочиш? Та вже якось перескочимо! А як часом коли й увiрвемось у рiв, дак видряпаємось. Отже й тепер: зовсiм уже «сiдай на дно» були, а тепер пiшли нашi вгору! Ой, хочеться менi посмiятися з проклятих дерiїв!

I Васюта таки й не втерпiв: хоч iз старих дерiїв i не поглузував, дак, пiшовши того вечора на вулицю, причепився знову до Микити Тонконоженка. Цьому недавнечко притичина трапилася. Останнiми часами серед парубоцтва завелися карти, не то великi парубки, а й хлопцi-пiдпарубочi такими картниками поробилися, що як де зiйшлися, так зараз i гулять, звичайно, на грошi. Микита, звiсно, був у цiй справi поперед усiх, i одного разу трапилось, що за вечiр тридцять карбованцiв програв. Двадцять оддав, а десятки не стало. До батька не посмiв iти, дак добрав ключа до батькової скринi, де грошi були, а батько саме тодi сусiль у хату. Хоч i як потурав синовi, але за це попобив дуже. Васюта зараз i вчепився за те. Побачивши на вулицi серед парубкiв та дiвчат Микиту, гукнув:

– Агов, хлопцi й дiвчата! Слухайте лишень сюди! Буду вiршу проказувати.

– Яку вiршу? Хiба тепер святки, чи що?

– Дарма, що не святки, а ви слухайте!

Розсiвся на колодi, зiперся руками на колiна, втупив очi в землю та й почав вигадувати, – вiн був мистець на такi прикладки:

– Як був собi чоловiк Трандита, та була в його сiра мужицька свита, а вiн каже: «Чорт батька зна яка паскудна одежа: не можна хлiба їсти лежа!..»

– Ха-ха-ха! – зареготався дехто, зрозумiвши, куди це Васюта цiляє. Догадався, мабуть, i сам Микита, та не виявляв того. Став навпроти Васюти, однiєю рукою пiдперся в боки, а другою держав цигарку, пихкаючи димом та раз у раз чвиркаючи через губу.