Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту.

З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Гаїнка росла, i аж ушка в неї смiялися.

Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись своїми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав:

– Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не їсть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, здається, а вони все постують.

– Ат, дiдусю! – казала Гаїнка i бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд неї життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом…

Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера – Гаїнчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще троє. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом.

Пiсля всiх прийшов Савка.

– Де це ти був? – напався на нього Васюта. – Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи.

– Та таки й стояв, – одказав Савка – та дивився, як Панаса забирано.

– Як то забирано? Куди? Нащо?

– Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька – з Iваном удвох… Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано…

Дак он воно що!.. Брат – брата!..

Всi затихли на хвилину… Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тiєю брехнею про Зiнька та про Ївгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю починається?

Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:

– Нечестивi на праведних вiйну воздвигають, – а що ж праведним чинити?

Якби ж то знати, що чинити! Зiнько радив наймати в панiв усiєю громадою землю, а згодом купувати її – адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землi в чужi руки.

Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигадує! Увесь свiт п'є, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон ламає!

Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема, – хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв, – це справдi добре було б.

Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще двоє родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi троє пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався:

– Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. Їй-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?