Та й не доказав дiд, – перепинили слово сльози… Гаїнка озвалася голосним плачем i вибiгла з хати. Мати, впавши на стiл, почала тужити:
– Сину мiй! сину мiй!..
Дiдова рука спустилася з чаркою на стiл, бiла голова похилилася, а буйнi сльози котилися з старих очей i падали на бiлий убрус…
Але дiд перший себе перемiг:
– Годi, свахо, годi! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й вiн же нас iзгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!
Параска пiшла по Гаїнку. Та стояла в сiнях, припавши в кутку до стiни головою, i вся здригалася вiд плачу…
– Гаїнко, дочко, ходiм у хату!
Вона не вiдповiдала нiчого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стiл.
– Гаїнко, внучко люба, не плач! – казав дiд. – Вiзьми в уста вечерi – як закон велить…
– Не можу! – скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побiгла в другу хату…
Довго тiєї ночi бiдолашна мати била поклони перед потемнiлими образами; довго на лiжковi в другiй хатi здригалося вiд плачу знеможене людське тiло, i душа в йому ще бiльше знеможена була.
I темна нiч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу… байдужна, гнiтюча нiч.
Була ще одна душа, – i вона мучилася тяжко, безмiрно, того святого вечора – то була душа Iванова Момотова.
I тiло його змарнiло, зсохло, – ходив вiн марою. З братом нiколи не розмовляв, обминав його, коли де стрiвався. Скiльки разiв вiн казав собi: «Пiду признаюсь!..» Та й зупинявся… Через що? I сам добре не знає. Якийсь страх перед тим признанням обнiмав його. Розумiв, що скоро переступить цей порiг – зараз тодi повинен зректися всiх надiй, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вiльною людиною, зникне зо свiту й житиме тiльки на те, щоб одбувати кару… I через те спинявся…
А муки дедалi гiршали. Наближалося свято, а вiн думав:
– То не менi. То людям побожним, чесним, а не душогубам.
I вiн зрозумiв, що всi радощi цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного, – все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душi страшна й пекуча вага, i вона з'їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..
Почував, що може скинути тiльки одним – покутою.
Тепер уже не було в його думок про те, що вiн зруйнує своє життя: зрозумiв тепер, що вiн уже зруйнував його ще тодi, тiєї ночi, як удвох iз Панасом пiшов до Грицька. Нiщо, навiть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так i далi була незмога…
I вiн зважився спокутувати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Під тихими вербами» автора Грінченко Борис на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 23. Приємного читання.