Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

I вiн вийняв з книги патрет Тарасiв Шевченкiв та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякi його щирi слова (знав з голови багато); а як згадає такi, як от:

Обнiмiте, брати мої,

Найменшого брата, –

Нехай мати усмiхнеться,

Заплакана мати!

– то йому аж сльози бринiли на очах. Дух переймало йому й тодi, як читав:

Учiтеся, брати мої,

Учiтесь, читайте –

I чужого научайтесь,

И свого не цурайтесь.

Бо хто матiр забуває,

Того бог карає.

Спершу вiн не розумiв, до чого це тут матiр iзгадується, але далi, багато разiв прочитавши «Кобзаря», замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумiв.

I тодi сказав сам собi, що буде вiн поважати свою хату, не хоче вiдбиватися вiд своїх людей i буде вчитися.

Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся iстота його! Вчитися, щоб знати, як i що є на свiтi i через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобiгти лиховi, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Вiн певний був, що наукою цього зможе дiйти, бо не дурно ж той, хто написав "Кобзаря", люблячи так дуже правду та вбогих людей, велiв усiм учитися. Вiн знав, нащо це казав, i Зiнько хоче його слухатися, за його приводом iти i вчитися.

Але як? Де? Вiд кого?

До школи вже пiзно було йти такому, як вiн. Через те пiшов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а вiн за те йому платитиме.

– Чого ж тебе вчити? – запитав учитель.

– Усiєї науки, яка є на свiтi! – вiдказав Зiнько. Учитель засвистiв, а тодi зареготався.

– Дурний ти!