Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

Після закінчення навчання разом із дружиною їде працювати на Донбас, викладає у вечірній школі. Там у них народжується перший син Михайло, названий на честь закатованого діда.

У 1961 р. журнал "Крестьянка" друкує оповідання Григора Тютюнника "В сумерки", написане російською. Тоді ж автор перекладає його українською. Відтоді з рідною мовою не розлучається вже ніколи.

З 1963 р. Тютюнник – у Києві, чому передусім сприяли А. Дімаров та О. Гончар. Поселяється він у невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, працює в "Літературній Україні", згодом – у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де пише сценарій за романом "Вир" Григорія Тютюнника, у видавництвах "Радянський письменник", "Молодь", "Дніпро", "Веселка".

У тогочасних журналах друкуються оповідання Григора Тютюнника. Його доброзичливо приймають і підтримують у своєму товаристві київські письменники. Взагалі про нього скоро почали говорити всі, бо надто вирізнявся. Постать це була яскрава, колоритна. Високий, пишночубий, із чорними очима, "глибокими й розумними", з яких проглядало щось по-шляхетному горде, але й смутне, як згадує Валерій Шевчук. Любив "оживлювати" епізоди своїх майбутніх творів, робив це доволі артистично й дотепно.

Десь у ті роки Микола Вінграновський, тоді директор кіностудії ім. О. Довженка, запрошує його на кінопроби фільму за повістю В. Земляка "Дочка Стратіона". "Всі, коли побачили кінопробу на екрані, захоплювалися ним, його талантом, вигукували, що це відкриття, та на тому все і скінчилося: хтось десь комусь подзвонив... Мені рішуче запропонували Григора не знімати, мовляв, нехай краще пише свої новели", – згадує М. Вінграновський.

У 1966 р. виходить перша книжка "Зав'язь", 1968 р. – "Деревій". Однойменне оповідання відзначене премією всесоюзного конкурсу, оголошеного "Литературно́й газетой". Григір Тютюнник дедалі більше стає кісткою в горлі тим, що хотіли сито і спокійно жити, продукуючи свої безбарвні, заідеологізовані твори. Та й цензура працювала тоді безвідмовно. Редакторські правки часом наче різали письменника по живому, бо ж кожна деталь, образ так довго виношувався в серці.

А з якогось часу письменник покинув працю в редакціях і видавництвах та цілком віддався власній художній творчості.

У 1970-х "застійних" побачили світ його книги новел "Батьківські пороги", "Крайнебо", "Коріння", повісті "Климко", "Вогник далеко в степу", збірки для дітей "Степова казка", "Ласочка", "Лісова сторожка". Трохи перекладав, зокрема В. Шукшина, якого дуже любив.

Дивовижна доба 1960-х рр. змогла породити вулканів, які не вмовкали до останньої миті (як Василь Стус) чи кидали виклик усім (як зробив Григір Тютюнник). Він був справжнім вулканом. Ніколи сам не йшов ні на які компроміси, ненавидів пристосуванців, казав їм у вічі правдиві обвинувачення, примножуючи кодло своїх потенційних опонентів. "На кожного Авеля по три Каїни", –так він характеризував тогочасну моральну атмосферу в Україні. У суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом. Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала довкола. Душевний біль дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді був він незахищеним дитям на цій землі, вразливим, щирим, чесним.

Він ніби запрограмував свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних літ. Завжди відчував свою самотність.

У лютому 1980 р. Г. Тютюннику було присуджено премію імені Лесі Українки (за книги "Климко", "Вогник далеко в степу"). А 7 березня він заподіяв собі смерть.

Зовні ніби було все добре. Григір любив товариство, ніколи йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був дотепний, артистичний, твори випробовував "на публіці" – довіряв загалові... А в глибині душі був пекельний біль, який терзав безперестанно. "І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи –ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаянний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та несила",– так писав у щоденнику.

Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша змушувала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою... Ще молодим він зробив для себе висновок: "Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина – існуюче, друга – бажане. Це єдине джерело творчої енергії".

Посмертно Григір Тютюнник удостоєний Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871-1913)

Леся Українка (справжнє ім'я – Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, – відома в українській літературі письменниця Олена Пчілка.

Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду. Змалечку, вражена тяжкою недугою, туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. І сама хвороба, і її лікування завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка терпляче зносила страждання. У перерві між нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи нові й нові предмети. Програму їй складали батьки. Не довіряючи офіційній шкільній, вони розробили свою методику: самі добирали літературу, самі визначали обсяги необхідних знань з тієї чи іншої дисципліни. Іноземних мов Лесю навчили спеціально запрошені для цього вчителі. Це дало змогу їй вільно опанувати французьку, німецьку, англійську мови, не кажучи вже про російську та польську. Окрім того, вона добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську тощо. Маючи за плечима ці знання, поетеса могла знайомитися з найпередовішими досягненнями світової думки і долучатися до них.

Писати дівчина почала ще й не досягнувши десятирічного віку. Вірш "Надія" позначено 1880 роком, а вже через декілька років поетичні публікації, підписані промовистим псевдонімом Леся Українка, почали з'являтися в пресі регулярно.

У своїй другій збірці "Думи і мрії", виданій у Львові 1899 року, Леся Українка вмістила дві поеми: "Роберт Брюс, король шотландський" і "Давня казка". Леся Українка взагалі відзначалася прихильністю до тем, пов'язаних із давньою історією, з далекими середньовічними часами. Але де б і в яких умовах не відбувалися події, зображені в її творах, стосувалися вони виключно сучасності.

Новоград-Волинський, Луцьк, Ковель, село Колодяжне, в якому з 1882 року стала постійно мешкати сім'я Косачів, – це ті місця, де минали, можливо, найкращі роки життя юної поетеси. Ці місця дали їй найголовніше – відчуття батьківщини, народу, його традицій і віри. Усе життя, як дорогоцінний скарб, збирала Леся твори народної поезії. Тут вона згодом стала вірним творчим побратимом своєму чоловікові – Климентові Васильовичу Квітці, талановитому музикознавцю.