Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО (1864-1925)

Поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач, В. Самійленко в усіх жанрах творчості виявив себе як митець з тонким відчуттям слова, своїми темами, своєю неповторною манерою письма, зі своїм оригінальним підходом до традиційних тем.

Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864 р. в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати – колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій школі. У 1875 р. В. Самійленко вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884 р. У ці роки обдарований, чутливий до художнього слова юнак багато читає, робить спроби перекладати і писати. Потім з 1885 р. вчиться на історико-філологічному факультеті Київського університету. У студентські роки серйозно займається літературною справою.

У цей час обставини суспільно-політичного життя були нелегкі. Українське слово було заборонене, реакційні настрої запанували в університеті. Страх перед репресіями уряду (першим заходом щодо студентів було виключення з університету без права продовжувати освіту –; з "вовчим квитком") обрубав крила багатьом молодим людям.

Після закінчення навчання (1890) В. Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі, терплячи постійні матеріальні нестатки. Врешті склав іспит на нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917 р. Після революції виїхав за кордон, до Галичини. В еміграції В. Самійленко прагне повернутися на Україну і дістає на це дозвіл в 1924 р. Повернувшись до Києва, працював редактором. Та здоров'я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925 р. його не стало. Похований В. Самійленко в Боярці під Києвом.

Поетична спадщина В. Самійленка містить ліричні й сатиричні вірші, переклади творів з російської та зарубіжної класики.

Високі почуття любові до Батьківщини – розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу "Україні", "Веселка".

У низці віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті ("Пісня", "Елегії", "Орел", "Не вмре поезія"), закликає поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині й людству. Розкриваючи своє кредо поета, В. Самійленко звертається до прикладу великого Кобзаря, це поезії "На роковини смерті Шевченка", "26 лютого", цикл "Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого" та ін. Роль Т. Шевченка у розвитку української мови поет натхненно розкрив у прекрасній поезії "Українська мова (Пам'яті Т. Г. Шевченка)", що стала широко відомим хрестоматійним твором.

Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика (цикл "Весна", "Сонети", "Її в дорогу виряджали" та ін.). "Вечірня пісня" поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею. Значне місце у творчості митця посідає його філософська лірика, де звучать роздуми про сенс людського буття, про вічність, про єдність матеріального і духовного.

В. Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори "Ельдорадо" (1886), "Як то весело жить на Вкраїні" (1886), "На печі" (1898), "Мудрий кравець" (1905), "Невдячний кінь" (1906). Поезії "Дума-цяця", "Міністерська пісня", "Новий лад" стали яскравими зразками нещадної політичної сатири. Афористичність мови, стислість і точність вислову, куплетна форма окремих поезій надають сатиричним творам виняткової виразності й привабливості.

З успіхом виступав В. Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: "Драма без горілки" (1895), "Дядькова хвороба" (1896), "У Гайхан-бея" (1897), а також визначну драматичну поему "Чураївна" (1894).

Чимало зробив В. Самійленко і як перекладач українською мовою російської та зарубіжної класики – творів О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя, Гомера, П. Бомарше, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Байрона, П. Беранже та інших.

ІВАН СВІТЛИЧНИЙ (1929-1993)

"Поезія – свобода серця..." – саме так розпочинається один із сонетів Івана Світличного. Для нього поезія стала тим притулком душі, що дав змогу зберегти свободу в неволі, здоровий глузд у божевіллі, гумор у безнадії.

Навряд чи можна собі уявити "шестидесятництво" – літературно-мистецьке та політико-культурне відродження України 1960-х років без не ординарної та геніальної постаті Івана Олексійовича Світличного, літературознавця, літературного критика, поета, перекладача.

Іван Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Після закінчення середньої школи в 1947 вступив на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. 1. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Пустова, викладач Донецького національного університету, яка в той час була студенткою Харківського університету, згадує: "Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його "светлой личностью". Це пов'язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м 'якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість".

Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії літератури, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. Під час перебування в Інституті літератури опублікував низку літературознавчих статей у періодичних виданнях.

В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники – Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.

У 1962-1963 роках розпочинається кампанія, спрямована проти творчої інтелігенції, яка через десятиліття виросте в хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської.

Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він передав за кордон вірші В. Симоненка. Після чого – перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються нові переслідування української інтелігенції. 13 січня Івана Світличного було заарештовано. Вирок за звинуваченням в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у виготовленні та поширенні самвидаву, був такий: сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання. Уже в таборі й на засланні Іван Світличний продовжує віршувати, і на світ з'являються його власні поезії – такі особливі, гострі, насмішкуваті, саркастичні та ні на що не схожі.