Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

Після приватної гімназії Рильський у 1915-1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім – на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 р. вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Перша збірка його поезій "На білих островах" вийшла 1910 року. У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання "неокласиків", переслідуваного офіційною критикою за декадентство, відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року – переклад поеми Адама Міцкевича "Пан Тадеуш".

1931 року Рильського заарештовує НКВС, й він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі в Києві.

Його товариші-неокласики Д. Загул, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. З 1931 року творчість Рильського зазнає змін, він, не в змозі виступити проти режиму, змушений поставити свою поезію йому на службу. Його творчість ділиться на два річища – офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його.

У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких – "Знак терезів" (1932), "Літо" (1936), "Україна", "Збір винограду" (1940), "Слово про рідну матір", "Троянди й виноград" (1957), "Голосіївська осінь", "Зимові записи" (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства.

1943 року його обрано академіком. У 1944-1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 – Державну премію СРСР.

Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ (1834-1873)

Степан Васильович Руданський народився 6 січня 1834 р. в селі Хомутинцях Вінницького повіту на Поділлі в родині сільського священика. У Степана було троє братів: Григорій, Олександр та Юхим. Усі вони виростали разом із селянськими дітьми, говорили Їхньою мовою, співали їхніх пісень, засвоювали їхні звичаї. Батько всіма силами намагався вивести дітей в люди. Особливо покладав надію на здібного до науки Степана, мріяв про високий духовний сан для свого сина.

Початкову освіту здобув у сільського дяка. У 1842-1849 рр. хлопець навчався в Шаргородській бурсі, потім, до 1855 р. – у Кам'янець-Подільській духовній семінарії. У 1840 році в семінарії сталися зміни. У навчальні програми були введені як окремі предмети природознавство, сільське господарство, медицина. Під час навчання захоплювався читанням журналів "Отечественные записки", "Современник", творів Т. Шевченка.

У 1856 р. Руданський переїхав до Петербурга і проти волі батька вступив до медико-хірургічної академії, що досягла на ту пору свого особливого розквіту. Тут працювали відомий хірург і прогресивний діяч М. Пирогов, такі славетні вчені, як 1. Сеченов, С. Боткін. У 1861 році Руданський закінчив академію. Але якою ціною далася йому та перемога! Як син священика, Руданський самим фактом свого походження належав до духовного стану, і духовна академія не бажала поступатися своїми "правами" на добре атестованого випускника семінарії. Тому медико-хірургічна академія могла зарахувати Руданського лише так званим "вільним слухачем". Як "вільний слухач", Руданський не мав права на стипендію, а після розриву з батьком Руданський дуже бідував, часто голодував. Жити доводилося тільки з приватних уроків. Ставши повноправним студентом, Руданський почав отримувати стипендію, якої, проте, не вистачало на харчі. У Петербурзі Руданський захворів на сухоти.

Протягом навчання він упорядкував дві книжки своїх поезій, які тоді не були надруковані. Проте саме Петербурзький період був найбільш плідним у житті Руданського-поета. У цей час помітно загострились громадянські мотиви його творчості ("До дуба", "Гей, бики!"), відточувалась майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії – віршованої гуморески- співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов. Готуючи свої твори до видання, С. Руданський укладав їх у рукописні збірки. Важкі цензурні умови, а також урядові заборони ускладнювали й гальмували їх друкування.

У 1861 р. Руданський закінчив академію, одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав і де сподівався поправити своє підірване здоров'я. Протягом 1861-1873 рр. – працював міським лікарем у Ялті, а також лікарем в алупкінському маєтку графа Воронцова, лікарем у порту і навіть лікарем Ялтинського повіту. Утримання міського лікаря було дуже мізерним, і тому ще довго йому допомагали рідні. Займаючись приватною лікарською практикою, Руданський виявив себе винятково гуманною, чуйною людиною. З бідних пацієнтів він нічого не брав, а іноді ще й сам допомагав їм матеріально. Молодого лікаря ялтинці любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Про громадський авторитет лікаря свідчило й обрання його в 1869 році почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської округи. Багато зусиль Руданський віддав, дбаючи про благоустрій міста.

Водночас С. Руданський цікавився живописом (інтерес до живопису звів його зі славетним художником І. Айвазовським), археологією, етнографією, відновив розпочаті на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, багато перекладав.

Дрібні громадські клопоти, постійні сутички з ялтинськими спекулянтами й контрабандистами, губернською царською бюрократією і титулованими пройдисвітами понад десять років отруювали поетові життя. Ці сутички набули особливою гостроти, коли влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери, і Руданський з обов'язку карантинного лікаря і постійного члена санітарної комісії міста взявся винищувати з профілактичною метою джерела інфекції. Під час цієї непосильної боротьби Руданський сам захворів на холеру. Загальне ослаблення організму викликало загострення давньої його недуги – туберкульозу. З травня 1873 р. Степан Руданський помер і був похований у Ялті на Масандрівському кладовищі.

Основні твори С. Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою "Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857" (Вінок – переклад імені поета з грецької: стефанос – вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий – "Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857-1858 і 1859" – складається з 235 поезій, гуморесок, названих "приказками", й вірша "Студент". Третій – "Співомовки козака Вінка Руданського, 1859-1860" – це пісні, приказки, легенди, історичні поеми.

Найчастіше всі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав "співомовками". Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко.

За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику "Русский мир" (1859), у двох номерах "Основи" (1862), в "Опыте южнорусского словаря" Шейковського (1861), в журналі "Правда". Більшість творів поета побачила світ у 80-х - на початку 90-х рр.

XIX ст. уже після його смерті в львівських виданнях "Правда", "Зоря", в "Киевской старине". А перше видання "Співомовок" окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880 р. під псевдонімом "Н-й Г-ъ Волинський" (Невеличкий гурток волинський).

Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів ("Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.", Кам'янець-Подільський, 1852; "Копа пісень", Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після його смерті довгий час залишалися в приватних руках.