Розділ «5. Еристичний дискурс - ХХІ»

Європейський, справжній, не може, не повинен виключати національного. До європейського дому йдемо ж бо не з порожніми руками. В його духовних скарбницях посутній український внесок — перша демократична козацька республіка в Європі і перша демократична конституція, кордоцентризм Сковороди, геній Шевченка, безліч поетичних шедеврів хоч би тільки з першої чверті XX ст., і модерна скульптура Архипенка, і ноосфера Вер-надського, і поетичний національний кінематограф Довженка, і багато чого іншого" [73,421,425—426].

Космополітично заангажовану сутність постмодерних прочитань В. Дончик пояснював на прикладі тлумачень класиків, особливо Т. Шевченка. Перевидаючи у 2004 р. у монографії "Спільний знаменник — тринадцять" шевченкознавчу статтю ""Німим отверзуться уста...,^?", він доповнив її передмовою, де висвітлював культурно-імперіалістичну, лібералістичну природу деконструктивістських "неоміфологічних" інтерпретацій: "Один із парадоксів, на які така щедра наша сьогоднішня пора, — це раптом активізована політизація Шевченкового імені та творчості. А паралельно з нею — систематичні менторські повчання про згубність колишньої нав'язливої ідеологізації, про неприпустимість сучасної політизації літератури, історії, взагалі науки (мовляв, замість соцреалізму утверджується "нацреалізм") (...)

По-перше, такі концепти дуже нагадують більшовицькі, революційно-соціологічні, ідеологічні витлумачення Шевченка. На позір різні, у чомусь навіть протилежні, вони, і ті й ті, вихолощують національну суть творчості поета як речника самостійного, незалежницького вибору українського народу, виступають проти очевидних речей (радянські інтерпретатори намагалися затушкувати й замовчати їх, а неоміфологізатори націєтворчу програму поета оголошують міфом).

.; По-друге, хитромудрі підходи сучасних учених "деіко-нізаторів" Шевченка щоразу дуже добре вписуються в нову активізацію хвилі, яку систематично здіймає в Україні розгнуздана у своїх діях українофобська рать, т— хвилі дискредитації всього українського, передусім, звичайно, того, що є святим для нас, і щонайперше — Шевченка. Прикро спостерігати, як борзописці-недоуки, здебільшого з числа мосьок-"общєчєловєков", спеціалізуючись на паплюженні національних цінностей, радо знаходять "наукову підпору" у відповідних писаннях відповідних учених. Та, засвідчуючи свою "духовну близькість", тим самим виявляють і справжню суть цих писань — позбавлена казуїстичних маскувань, вона постає як оголено антиукраїнська і, як така, є відверто політичною.

(...) Такий підхід закріплює... позиції культурного імперіалізму, а вони є й іншими бути не можуть, як суто політичними" [67,377—378].

Незрідка В. Дончик персоніфікував методологічні нігілістичні явища. Як, наприклад, у післямові до статті "Про історію літератури, якої досі не було" (2002): "...коли я читаю, як Г. Грабович, формально пов'язуючи з явищами, що залишилися "від совєтських часів", вдаючись до рішуче викривальних інтонацій (тай стереотипів із згаданого арсеналу), характеризує стиль, чи "етос", сучасної української гуманітаристики, літературознавства як "монополістично-авторитарний", ."патріархально>дідівський", "посутньо-ан-тиінтелектуальний", "антиліберальний", "антизахідний*.., невдоволено вказує на "гіперпатріотичний нацреалізм", "ікону історії" і (sic!) "ксенофобську позицію "вітчизняної" окремішносгі та самовистачальності", то ставлю собі запитання: навіщо серйозному літературознавцеві і отой наскрізний у статті ("Літературне історіописання та його контексти". — Я. І) негативізм, і оці заполітизовані огульні (і вже тому приблизні й сумнівні) ескапади? Чи й вільні науковці.— не вільні від заангажованості? Чому тоді саме такої?" [61,27].

Етапною в дискусійному процесі 2000-х років стала масштабна стаття В. Дончика "Якщо з позицій національних і конструктивних (нотатки з приводу)" (2008), в котрій розглянуто полемічні літературознавчі контрапункти доби Незалежності. Були в ній і посутні методологічні спостереження в межах дихотомії постмодернізм / націоцен-тризм: "Тепер про пастки (їх іноді м'яко називають "виклики"), які, за загальним визнанням, постають перед культурою (зокрема перед українською), літературою, мистецтвом і джерела яких у тому, що називають глоба-лізм, пост (чи нео) колоніалізм, постмодернізм. Якщо абстрагуватись від теоретичних питань про адекватність дефініцій, їх різнотлумачення і т. ін., то побачимо, що, по суті, ідеться про цілком конкретні і практичні речі, зазіхання або й відвертий замах на життя національних культур, з одного боку, космополітичної ідеології, з другого — культурного імперіалізму. На позір відмінні й різні, ці "боки" прозоро об'єднує далекосягла мета щодо сучасного гуманітарного простору —- знівелювати (здебільше з підступним експлуатуванням понять багатоетнічності та багатокуль-турності), зденаціоналізувати й "очолити"":

У характерних для постмодернізму процесах "деесте-тизації", змішування "моралі та імморалізму, -культури та некультури, мистецтва та антимистецтва" дослідник виявляв стратегічну антинаціональну мету: "Серйозні аналітики шдставово вважають, що спроби руйнування мови "зсередини", приниження й відкидання традицій, одвічних духовних цінностей, добра, краси, "десакралізація" світочів і святощів (нерідко під прикриттям "деканонізації") <— це все і свідомо (як "цілком політична акція", переконаний

Вал. Шевчук) й позасвідомо, "від природи", закладено в сучасних неоколоніалістських та космополітично-глоба-лістських "наднаціональних" стратегіях і спрямоване на загальну деструкцію, дискримінацію духовності, як такої. А отже, й передовсім — на зруйнування самої серцевини будь-якої культури — її національних основ, іманентності та ідентичності".

Пропонуючи природний для носіїв будь-яких методологій шлях світоглядного порозуміння на національних, проукраїнських засадах, солідарної філологічної позиції, В. Дончик вів мову і про катастрофічні наслідки для наукового розуму позиції протилежної, не- чи антинаціональної, неминуче українофобської: "...така солідарна позиція... зробила б категорично неможливим змикання окремих науковців і критиків, "принципових десакралізаторів", з авторами "наоднудудку" писань із реанімованих, ще царських, україножерських часописів чи незгірших "новонароджених", що сьогодні залюбки послуговуються пропозиціями, які їм постачає т. зв. "непатріотичне" літературознавство. Унаслідку несамохіть (а частіше "самохіть") здобуває наукову підтримку й поширення в медіа нехитра ''парадигма": усе українське;..—може бути тільки гіршим — неповноцінним, недолугим, таким, що вже відживає ("шароварщина і сало"!). А крім того, усі разом і окремо, за прикладом радянських ідеологів, скрізь і всіляко дискредитують націоналізм, по-шулерськи підверстуючи сюди расизм, нацизм, антисемітизм, найчастіше "ксенофобію". І всім тим лише доводять, що вона в Україні є і має конкретну назву— українофобія" [65, 32—35].

Чимало аргументованих критичних спостережень стосовно постмодернізму висловили й інші вчені. У концептуальній статті Оксани Пахльовської "Українська культура у вимірі "пост": посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм" [159], що вийшла друком у журналі "Сучасність" (2003), одним із центральних полемічних об'єктів є український постмодернізм. Чи не найвагоміший її висновок стосується тоталітарної налаштованості цієї методології: "Парадокс... у тому, що і в період хай і відносної, але все ж свободи культура несвідомо імпортувала імперативні механізми дії тоталітарного суспільства (під знаком сумнозвісно горьковсько-ленінського "кто не с нами, тот про-тив нас" тривалий час проіснували різнотемні дискусії в українських постмодерністських газетних, журнальних та інших поспіхом організованих реальних і віртуальних

"салонах"). Відтак постмодернізм, який теоретично мав би стати виявом справжньої творчої свободи, перетворився на суму диктаторських приписів щодо того, яким повинен бути модерн, самим цим підходом знищуючи ефект непе-редбачуваності й об'єктивності — один з найважливіших кодів нової художньої ментальності". При цьому ігнорується ключова для постколоніальної Украни загальнонаціональна проблема — "відчуження суспільства від власної культури".

У 2003 р. Григорій Клочек пише статтю "Проблема Григорія Грабовича: момент істини", в якій, опонуючи постмодерним авторам, підтримує метакритичні ідеї П. Іванишина, в яких постмодерна фальсифікація творчо* сті Т. Шевченка ставилась у залежність від стратегем ліберального культурного імперіалізму. Ведучи мову про потребу долання "методологічної розгубленості" на початку 90-х років, не завжди продумане засвоєння західних досвідів, дослідник стверджував явну суперечливість пост-модерної методології, "апостолом і місіонером якої став Григорій Грабович", що проявилося передусім в його шевченкознавчій монографії: "Над книжкою "Грабовича про Шевченка постійно стояв ледь чутний протестний шум. Увесь підтекстовий пафос книжки Грабовича полягав у тому, щоб знівелювати Шевченка як поета національної ідеї, натомість зробити його таким собі "міфотворцем", людиною роздвоєною, з певними комплексами і т. п. (...) "міфи", які народжувалися "високою" наукою Грабовича та його послідовників, дуже швидко підхоплювалися й по-своєму, уже на низькому, жовтобульварному рівні... трансформувалися в читацькі, переважно зденаціоналізовані маси. Цей тандем працював вельми синхронно" [106].

Полемічну загостреність мала й доповідь Володимира Моренця на круглому столі в Києво-Могилянській академії, присвяченому Джеймсу Мейсу, в якій він опонував методологічній позиції Т. Гундорової ("Післячорнобильсь-ка бібліотека..." (К., 2005)), котра ігнорувала "постгено-цидний стан" (Дж. Мейс) українського суспільства й зосереджувала увагу лише на Чорнобильській катастрофі: "...в тому то й річ, що Чорнобиль став називним, бо ця катастрофа зачепила весь світ, завдала шкоди всьому людству. А те, що призвело до цієї катастрофи, лишило світ байдужим. Мене вразила сліпота і глухота досвідченого українського аналітика, для якого Чорнобиль, а не той жах, що його у XX столітті зазнав цей народ, поставив під сумнів "саму ідею об'єктивної репрезентації та (...) модер-нізаційний проект культурної емансипації*" (які вишукані модуляції!). А як же "Жовтий князь" В. Барки, "План до двору" або "Поет" Т. Осьмачки, "Голод" Б. Бойчука, хіба вже не там визріває сумнів у ймовірності "повної історії" або "правдивої репрезентації""? Хіба з травня 1986-го, а не з мороку 30-х або "людських заготівель" 50-х походить у нас ота зсудомлена свідомість, яка зрештою набуває ознак постмодерної?". В. Моренець вбачав у цьому загрозу національного знекорінення наукової свідомості, бо коли "серйозний і знаний дослідник кладе в основу своїх суджень... справді "знакову" для людства техногенну катастрофу, але при цьому оминає в цих своїх судженнях катастрофу українського геноциду... він імпліцитно утверджує "не знаковість" геноциду". Вибудовування "власних культурологічних чи літературознавчих сюжетів на позичених у світу засновках", на думку В. Моренця, неминуче призводило до "подальшої маргіналізації вітчизняної літератури в контексті світової". Звідси й мотивований заклик наприкінці студії: "Тож почнемо "вибудовувати найелементарніші цеглини думок свого народу" чи й далі вдаватимемося до аберації предмета й будемо вічними "позичальниками", самобутньо (!) демонструючи гуманітарній спільноті, як майстерно ми володіємо сучасними теоріями?" [129, 80—83].

У 2007 р. значний резонас здобула опублікована в часописі "Слово і час" полемічна студія Ніли Зборовської "Сучасне українське літературознавство: локальний конфлікт в Інституті літератури чи порубіжна наукова дискусія?". То була реакція на статтю Т. Гундорової "Поп-крити-ка: імідж та ідеологія". Н. Зборовська відзначала "факт зіткнення національної та космополітичної ідей в українській гуманітаристиці" й відповідала Т. Гундоровій у світлі цього парадигмального зіткнення. При цьому використовувала цікаві і багато в чому слушні паралелі між російським шовіністичним, імперським запереченням наукових робіт І. Франка щодо "несумісності "національно-патріотичних настроїв" і наукового дослідження" та типологічно схожими постмодерними ідеями: "Під впливом постмодерністської космополітичної ідеології ідею несумісності "національно-патріотичних настроїв" і наукового дослідження в наш час підхопили українські діаспорні вчені і привели цю міфічну ідею до розгортання в Україні". Висновок Н. Зборовської був цілком вивірений і звучав як пересторога: "Якби сьогодні відділ теорії літератури, який очолює

Тамара Гундорова в Інституті літератури, розбудував хоча б одну школу на ґрунті вітчизняних методологічних та теоретичних розробок (наприклад, як це має місце у Словенії, коли навколо Славоя Жижека сформувалася нова психоаналітична школа, про яку нині заговорили в Європі), то це було б справді українським внеском у науку. Для цього науковець має бути геніально патріотичним, щоб спромогтися поставити за мету утверджувати вітчизняну науку, наприклад розробити таку українську методологію на основі історії української літератури, яку б використовували у світі* поряд з улюбленими вченими Тамари Гундорової—Ж Дер-рідою, Ж. Бодріяром та ін. Але неспроможність діяти у великих масштабах виводить українських вчених у сферу локальної війни, яка нічого не додасть до науки, а лише відніме наші шанси в майбутньому..." [86,9—10].

Центральною, тісно пов'язаною із теоретичною та загальнокультурною проблематикою, серед історико-м-тературних була дискусія щодо написання нової академічної "Історії української літератури" у 12 (спочатку — в 10) томах, що тривала впродовж першої половини 2000-х. У ній взяли участь: О. Астаф'єв, П. Білоус, М. Бондар, І. Денисюк, Г. Грабович, Т. Гундорова, Л. Демська-Будзуляк, Т. Денисова, В. Дончик, П. Іванишин, М. Кодак, В. Костюк, О. Мишанич, Л. Мороз, І. Моторнюк, Ю. Пелешенко, Я. Поліщук, Г. Сивокінь, Л. Скупейко, М. Сорока, Л. Ушкалов, Н. Шумило та ін. У журналі "Слово і час" було започатковано спеціальну рубрику "Нова історія української літератури". Найконструктивніші дискусійні матеріали цієї рубрики за 2001—2004 рр. сформували книгу "Нова Історія української літератури (теоретико-методологічні аспекти)" (К., 2005).

Полемічну інтригу зумовлювала насамперед скептична позиція представників постмодерністської течії. Г. Грабович у категоричній формі поставив під сумнів необхідність написання нової історії української літератури і потрібність її викладання у школі [36]. У тому ж 2001 р . Т. Гундорова розглядала різні канони та міфи із постструк-туральної позиції з виразною космополітичною заангажо-ваністю: "Деконструкція кожного з таких наративів, як літературний канон, велика традиція, національна література, — умова будь-якої історіографії" [45,15—24].

Наступного року Я. Поліщук доволі обережно закликав до "постмодерного переписування історії літератури" [164], а ще через два роки наполягав на тому, що нові ефективні методології написання історії літератури слід шукати тільки на постмодерному / постструктуральному Заході, оминаючи вітчизняну літературознавчу спадщину, ігноруючи епістемологічну значущість непостмодерних інтерпретаційних теорій у західному метадискурсі, висловлюючись на користь простого, на його думку, технічного методу — "інсталювання на українському ґрунті західних методологій" [167,12].

На противагу деконструктивістському скепсису більшість учасників дискусії не ставила під сумнів потрібність і актуальність нової академічної історії літератури, висловлюючи різні міркування щодо того, якою вона має бути. На програмованість у цьому сенсі претендувала стаття В. Дон* чика "Про історію літератури, якої досі не було" (2002), в якій автор недвозначно сформулював своє розуміння ЇЇ особливостей і завдань: "...один із парадоксів теперішнього плюралістичного, назагал індивідуалізованого, орієнтованого на західні системи літературно-наукового, літературно-критичного мислення, — пристрасть до категоризму й доктринерства, нав'язування власної (точніше, якоїсь облюбованої) методики як "єдино правильної", "чорно-білі" розтинання цілісності, розриви єдностей і взагалі досить свавільне й агресивне ставлення ("підкорення", "ламання") до предмета дослідження за принципом: "якщо він не піддається, то тим гірше для нього". Від усього цього швидко стомлюються, і за здоровою позитивністю, за розважливим, орієнтованим на спокійні аргументи й не метушливі висновки, академічним стилем, здається, вже сьогодні занудьгувалися.