Розділ «5. Еристичний дискурс - ХХІ»

Чимало полемічних узагальнень пропоновано і щодо літературно-критичного процесу 2000-х. Н. Зборовська, наприклад, констатуючи у 2004 р. маргіналізацію новітньої'літературної свідомості в Україні як неоколоніальній державі, "ситуацію зависання в перехідному періоді", коли "креативні акти переважно перетворюються на маргінальні руйнівні акти", пропонувала відновити "втрату великої мети, національної духовної перспективи": "...ситуація сучасного літературного процесу характерна тим, що немає глибинного усвідомлення творення великого епічного шляху (індивідуального та колективного пошуку на перспективу віків), того, що відсутність альтернативної (тепер до новоколоніальної держави) міфотворчості постає катастрофічно для духовної України (ситуація нагадує стародавній міф, в якому чужинець позбавляє Колхіду золотого руна — сакрального ядра варварської країни). Україна сучасна, йдучи в світ без власного сакрального ядра, стає імітацією держави, а українська література — імітацією літератури". Вихід вона бачила в появі "академічної високопрофесійної критики, яка б мала перед собою не маргінальну мету". Основними напрямами її пошуків могли б стати психокритика, міфокритика та філологічна критика.

Змоделювала Н. Зборовська й образ ідеального академічного критика, підтекстово опонуючи критику як пост-модерному циніку (агресивному "блазню" й культурному імперіалісту): "Для мене критик народжується: в той момент, коли народжується жага до пізнання, а не бажання утвердитися за рахунок іншої особистості. Якщо ж критик не має поваги до чужого тексту, до іншого, відмінного від його власного, пошуку, то він змушений стати блазнем, якому ненависна геніальність з її провідною ознакою — універсальності, цілісності, повноти. Блазня видає підсвідома відраза до позачасових вищих цінностей. Блазень проявляється у ставленні до іншого й до архетипної глибинної міфології, яку він так само зневажає, як і концептуально іншого. Академічний критик не повинен сприяти тому, щоб блазень став головним героєм нашого часу або головним його персонажем. Він не може також не реагувати на переважаючі мортідозні та маргінальні явища в творчості сучасних майстрів: адже, чим більший талант, тим небезпечнішою стає руйнівна ідеологія, яку він утверджує за допомогою яскравої майстерності" [84,6—7].

Із близької світоглядної позиції, хоч і на інших методологічних засадах, розмірковував у 2009 р. й Олег Батан у статті "Спокуси і пастки літературної критики" [6]. До спокус, що завжди стоять перед критиком, О. Батан зараховував "настійливе прагнення навчати", "прагнення впливати на літературний процес", "бажання програмувати розвиток літератури", "надміру теоретичний підхід", настійливе "прагнення бути модним". Водночас виявляв і проблеми (пастки) новітньої української критики, що накладаються на спокуси: "проблема світоглядного хаосу", "проблема відсутності етичної основи", "проблема стирання індивідуальності", "проблема відсутності настрою змагання", "проблема нового масовизму", "проблема відсутності реального критицизму". За його переконаннями, "не може бути критиком людина, яка цурається чіткої світоглядної позиції через ліберальницький релятивізм, яка не має визначених основ і мотивацій пристрасного змагання за ідею, яка остерігається виділитися із юрби і боротися за щось, яка підігрує плебейським настроям і смакам у суспільстві й об'єктивно нічого не може вдіяти із всезагальним тиском капіталу та його корисливих інтересів".

Шукати вихід О. Батан пропонував у якісних літературних часописах: "В усі часи головними трибунами і "двигунами" критики були якісні журнали. Сьогодні до друкованих часописів додалися ще інтернет-видання. Сучасною українською проблемою залишається лише те, як зробити ЇХ "пробоєвими", як висловлювалися в міжвоєнну добу. На жаль, сучасні літературні українські часописи часто створюються за принципом "групової приналежності", тобто вони передусім націлені на обслуговування інтересів певної наукової і літературної групи (...)

Проблемою залишається створення в нашій культурі справді концептуального, принципового та якісного за професійністю аналізу літпроцесу часопису, редактором якого була б дійсно Особистість, людина широких поглядів, яка б розуміла ідейні завдання критики, людина з відповідним характером".

Певним узагальненням літературного процесу та критичного дискурсу 2000-х років стала історіографічна праця Михайла Наєнка "Історія українського літературознавства і критики" (К., 2010). У ній окреслено кризові явища (загальмований розвиток критики на початку XXI ст,, недостатня увага до неї у періодичних виданнях, відсутність нарисів про творчість сучасних письменників, безго-норарність, "суб'єктивований есеїзм" та ін.), дискусійні моменти та позитивні тенденції: в літературознавстві та критиці. "Є підстави сподіватись,—відзначав М. Наенко, — що чекає нас у критиці й літературознавстві взагалі перо пектива обнадійлива. Попри зникнення з критичного поля деяких жанрів, переобтяження процесу фрагментарним літературознавством чи історико-літературними дослідженнями "разового використання" ("потрібні" вони лише як публікації для захисту дисертацій), загальна картина науки про літературу видається багатогранною і змістовною. А що випливає інколи на її поверхню піна, то це лиш ознака того, що в глибинах десь нуртують здорові творчі і критичні процеси".

Аргументовано висловився М. Наєнко щодо дослідження Я. Голобородька "Артеґраунд...", в якому тлумачено твори сучасних авторів постмодерної заангажованості (Ю. Андрухо-вича, С. Жадана, Ю. Винничука, 0. Забужко, Л. Подервянсь-кого та ін.). М. Наєнко ставив питання вельми чітко; "Чи весь той артеґраунд є літературою — питання спірне". І як приклад наводив відомий текст Ю. Андруховича "Bad сотрапу", що складався із сумнівних характеристик класиків української літератури. Я. Голобородько оцінював цей верлібр як "деміфологізаторський" та "деромантизаторський", однак М. Наєнко полемічно загострював проблему, підважуючи наукову аргументоваюсть висновків критика: "Але чи це література? Чи була б літературою фраза: "Андрухович — жид, поляк чи кацап?"... Якщо художньою літературою називати коридорну балачку, то так. А якщо література — це мистецтво, то, питається в задачі, де в процитованому "шедеврі"

артеґраунду мистецтво?.. Критика як частина науки про літературу мала б відповідати на такі питання... відповідально". І додавав: "Відповідальність у критиці і літературознавстві загалом — це коли критична діяльність сприймається як наука, наука (за О. Пушкіним) відкривати красоти і вади у творах літературного мистецтва" [138,491—496].

Полемічний дискурс 2000-х років формували також різні погляди на теорію літератури, феномен 'Шістдесятництва, постмодерну десакралізацію класичної спадщини, викладання літератури в школі та університетах, тлумачення окремих творів Л. Костенко, Б. Олійника, О. Забужко, В. Шкляра, Ю. Щербака, П. Кралюка та ін.

Загалом, українське літературознавство на рубежі тисячоліть існувало у зовсім інших світоглядних, методологічних і теоретичних проекціях порівняно з радянськими > часами. Використовуючи сприятливі обставини та долаючи культурно-політичні виклики і загрози постколоніального буття, воно виявило динамічний розвиток, відновило самобутній методологічний потенціал, розбудувало ефективні інтерпре-таційні підходи та запропонувало чимало глибоких та оригінальних прочитань літературної дійсності.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!