Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

У літературознавстві немає єдиної жанрової класифікації нарисів. Є нариси документальні і недокументальні. А ще — мандрівні, портретні, побутові, соціально-політичні, історичні, проблемні, зоологічні, зарубіжні, нариси про природу. Різновидом нарису є біографічні нариси про життя і творчість видатних людей. Такого типу нариси з'явилися ще в епоху античності ("Порівняльні життєписи" Плутарха, "Життєпис Агріколи" Тацита).

Фейлетон (франц. feuilleton від feuille — лист, аркуш) — це твір художньо-публіцистичного характеру на актуальну тему, розкриту в сатиричній або гумористичній формі. Фейлетон — проміжна ланка між нарисом, оповіданням та новелою.

У Франції фейлетоном називали додаток до газети з політичним памфлетом. Згодом фейлетон став органічною частиною газетного аркуша ("підвалу"), відділеного жирною лінією. Пізніше фейлетоном почали називати статтю, вмішену в "підвалі". Першим фейлетоністом був абат Жоффруа, який у газеті "Журналь де Деба" надрукував театральну рецензію. Зображально-виражальними засобами фейлетону є іронія, гіпербола, гротеск, каламбур, комічна ситуація, сатирична деталь.

Є фейлетони документальні і недокументальні (проблемні). Відомі літературні; фейлетони (Ю. Івакін — збірник "Гіперболи"). Засновник українського фейлетону — В. Самійленко. Розвиток цього виду епосу пов'язаний з творчістю К. Котка, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, Є. Дудара. Остап Вишня свої фейлетони називав усмішками. Різновидами фейлетонів є радіофейлетони, телефейлетони. Памфлет (анг. pamphlet від грец. pan — усе, phlego — палю) — публіцистичний твір на злободенну тему. Л. Єршов так характеризує памфлет: "Це немовби фейлетон, але не на "незначну", а на вузлову тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт, цим багато в чому пояснюється специфіка памфлета, особливості його побудови та стилю... Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті. Його основу складають об'єкти величезної ваги, які часто немає потреби переводити в соціальний аспект. Вони й без того з ним пов'язані: соціально-політичний устрій держави, морально-етичні підвалини..., окремі значні державні та політичні діячі і т. п. Ось чому розгортання теми в памфлеті часто відбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації".

Памфлет може використовувати форми інтерв'ю, репортажу, листа. У памфлеті автор не приховує своєї позиції, стиль памфлета-пристрасний, мова — експресивна, йому властива афористичність, іронія, сарказм.

Памфлет з'явився в епоху античності. До нашого часу дійшли філіппіки Демосфена, памфлет Лукіана "Похвала мусі". У XVI ст. в Німеччині з'явилися памфлети Ульріха фон Ґуттена "Листи темних людей", наприкінці XVІІ — на поч. XVIII ст. — памфлети Свіфта "Скромна пропозиція", "Листи сукнаря". Майстрами памфлета були Дідро ("Жак-фаталіст"), Кур'є ("Памфлет про памфлети"), Марк Твен ("Моїм критикам-місіонерам").

В українській літературі родоначальником памфлета був Іван Вишенський. Його памфлети мають форму діалога. Історія українського памфлета знає імена таких письменників, як І. Франко ("Доктор Бессервіссер"), Леся Українка ("Безпардонний патріотизм"), Лесь Мартович ("Винайдений рукопис"), Микола Хвильовий ("Апологети писаризму"). Цей жанр використовували Ю. Мельничук, Р. Братунь, Ф. Маківчук, Р. Федорів, Д. Цмокаленко.

Пародія (грец. parodia — переробка на смішний лад від para — проти, ode — пісня) — жанр фольклору і сатиричної літератури, об'єктом якого є композиція, лексика, образи, стиль, напрям, твір письменника. Пародія — форма літературної боротьби. Вона використовує іронію, сарказм, жарт. "Пародія, — за словами Ю. Івакіна, — криве дзеркало, в яке дивиться літератор, гірко сміючись і радісно плачучи. Як відомо, криве дзеркало спотворює. Проте пародія — це той єдиний випадок, коли спотворення не спотворює, а прояснює істину. Пародія парадоксальна: вона більше схожа на свій об'єкт, ніж він сам на себе. Неважко навести приклади й зворотного явища, коли об'єкт пародіювання більше схожий на пародію, ніж вона на нього... Щоб бути смішнішою, пародія має прикинутися серйозною. Істинно смішна пародія не є смішною..." Пародія — різновид критики, полеміки. Вона набуває актуальності під час літературних дискусій. Елементи пародії є в романах "Дон Кіхот" Сервантеса, "Золоте теля" І. Ільфа і Є. Петрова, поемі "Орлеанська діва" Вольтера. Вона виникла в давньогрецькій літературі. Поема "Батрахоміомахія" ("Війна мишей та жаб") — пародія на героїчний епос. Комедія Аристофана "Хмари" — пародія на Сократа і софістів, "Жаби" — на трагедії Еврипіда.

В українській літературі пародія з'явилася у XVI ст. Відомі пародії на святе письмо і церковнорелігійну літературу. Елементами пародії проникнута "Енеїда" Котляревського. У жанрі пародії успішно працювали Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, С. Воскрекасенко, С. Олійник, Б. Чалий, О. Жолдак, Ю. Кругляк, В. Лагода, Ю. Івакін. До пародії звертаються неоавангардисти, зокрема група Бу-Ба-Бу.

Гумореска невеликий твір, віршовий, прозовий або драматичний, про смішну рису людини або випадок. Гуморески можуть мати віршову або прозову форму. С. Руданський свої гуморески називав співомовками. У жанрі гуморески виступали Остап Вишня, О. Ковінька, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, С. Олійник, Є. Дудар. У літературних гуморесках часто використовується фольклор. Відомими гумористичними піснями є "Продай, милий, сиві бички", "Ой що ж то за шум учинився", "Якби я був полтавський сотник".

У гуморесці сміх має форму доброзичливої критики у народній, дотепній, іронічній, оксиморонній формі.

Байка (анг, франц. fable, лат. fabula ) — популярний епічний твір світової літератури. Байка має сюжет, алегоричні образи, повчання, свій початок бере у фольклорі. Основою для багатьох байок стали народні казки про тварин.

Розвиток байки пов'язують з ім'ям Езопа (VI ст. до н. е.). Йому приписують до 400 текстів. До нової ери з'явилися індійські байки, які увійшли в збірник "Панчатантра" (п'ятикнижжя). Світову славу здобули байки Федра, Лафонтена, Сумарокова, Крилова. Першим українським байкарем був Г. Сковорода. З байкою пов'язана творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С. Руданського.

Здебільшого байки мають дві частини. У першій розкривається подія, факт, явище, особа, у другій — мораль, яка може бути на початку або в кінці байки. Більшість байок має віршову форму, пишеться вільним віршем.

Ряд дослідників відносять байку до ліро-епічних творів, М. Гуляєв ("Теория литературы", — М., 1977.) — до ліричних. А. Ткаченко розглядає її серед епічних і серед ліро-епічних творів.

У творчій практиці зустрічаються такі невеликі епічні твори, як шкіц, ескіз, акварель, арабеска, мініатюра, етюд, образок, колючка, окрушина. Акварель, шкіц, образок, замальовка, етюд названі за асоціацією з живописом. Термін "арабеска" запровадив А. Шлегель для позначення невеликих текстів з елементами фантастики, "іронічним пафосом", гротеском. М. Гоголь назвав арабесками цикл повістей і статей, А. Бєлий —-збірку літературно-критичних статей ("Арабески", 1911), у Миколи Хвильового є новела "Арабески".

10.3. Лірика, особливості, види, жанри

Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін "ліричний герой" увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього.

Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки. У вірші В. Симоненка "Не вір мені" закоханий ліричний герой так характеризує стан своєї душ і:

Слова ясні, лише мені відомі,