Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

Легенда (лат. legenda — те, що слід читати). Це фольклорний або літературний твір, у якому є розповідь на фантастичну тему. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. їх читали в церквах, монастирях у дні свят на честь святих. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, фастівського полковника Семена Палія. У легендах про Олексу Довбуша,

Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Лук'яна Кобилицю розкривається боротьба селян проти феодально-кріпосницького гніту.

Мир (мім) (грец. mythos — слово, переказ). Міфи з'явилися у той час, коли в людей було наївне безпосереднє уявлення про навколишній світ. М. Моклиця називає міф альтернативною реальністю. За її словами, міф — "об'єктивація первісного сприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення такого, чого насправді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне". Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, і від легенд, бо в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах.

Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"), Дж. Боккаччо ("Фієзоланські міфи"), П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха", "Іфігенія в Авліді").

Народні сміховинки (анекдоти) — сатиричні або гумористичні оповідки, що висміюють певні людські вади.

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...

І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча — в принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)..."

"Притчу, — продовжує Ю. Клим'юк, — ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння".1 В українській літературі притчу як основу сюжету або як окремий жанр використовували І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Ю. Клим'юк стверджує, що не кожна парабола є притчею, але кожну притчу можна вважати параболою. Важко відрізнити притчу від параболи. Деякі літературознавці їх ототожнюють.

У "Літературознавчому словнику-довіднику" читаємо: (грецьке parabole — порівняння, зіставлення, подоба) - "повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. Всередині структури параболи — інакомовний образ, шо тяжіє до символу, а не алегорії (подеколи параболу називають "символічною притчею"), однак вона не притлумлює предметності, ситуативності, лишається ізоморфною щодо них". О. Потебня різновидом байки вважав притчу.

Епопея (грец. еророііа від epos — слово та роіео - - творити) — розповідний вид, який був популярний до появи роману. Епопея бере початок у міфології та фольклорі. У Стародавній Греції епопеєю називали цикл народних сказань, легенд і пісень про значні історичні події, легендарних та історичних героїв. На основі народних епопей сформувалися авторські — "Іліада" і "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Всргілія. "Витязь в тигровій шкурі" Ш. Руставелі, "Слово о полку Ігоревім", "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, "Лузіада" Л. ді Камоенса.

Відомий російський літературознавець М. Бахтін писав, шо епопея має три конструктивні риси:

1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, "абсолютне минуле", за висловом Ґете та Шиллера;

2) джерелом епопеї слугує національне сказання, а не особистий досвід;

3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача (автора і його слухачів), абсолютною дистанцією... "Світ епопеї, — конкретизує М. Бахтін, — національне героїчне минуле, світ "початків" і "вершин" національної історії, світ батьків і родозачинателів, світ "перших" та "кращих". Справа не в тому, що минуле служить змістом епопеї. Віднесеність зображуваного світу в минуле, належність його до минулого — ... формальна ознака епопеї як жанру. Епопея ніколи не була поемою про сучасність (перетворившись лише для нащадків у поему про минуле). Епопея як відомий нам певний жанр з самого початку була поемою про минуле..., а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, що говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка. Епічне слово за своїм стилем, тоном, характером образності принципово несумісне зі словом сучасника про сучасника, звернутим до сучасників ("Онегин добрый мой приятель, родился на брегах Невы, где, может быть, родились вы, или блистали, мой читатель...")". Епопея всебічно змальовує суспільно-політичне життя, звичаї, культуру, побут народу, родинні відносини. її стиль урочистий, виклад неквапливий. Особливе місце в епічних поемах займають промови героїв, монологи, діалоги.

У XVIII ст. епопею витіснив роман. Епопеями почали називати великі епічні твори — романи, цикли романів. Відомі такі українські романи-епопеї, як "Кров людська — не водиця", "Велика рідня" М. Стельмаха, "Волинь" У. Самчука, поеми-епопеї — "Прокляті роки", "Попіл імперій" Юрія Клена.

Роман (франц. roman, нім. roman, анг. novel) — великий епічний твір, у якому особисте життя людини змальовується у зв'язку із суспільним. У романі багато героїв і детально змальовуються їх характери, багатогранні зв'язки між собою та суспільством.

Спочатку терміном "роман" називали віршові твори, написані романською мовою (італійською, французькою, португальською...). Слово "роман" з'явилось у середні віки. Як зазначає В. Домбровський, романом називали "оповідання про фантастичні, чудесні лицарські пригоди, зложені невіршовою, простонародною мовою, яка для відрізнення від латини, мови церкви і духовного письменства (linqua latina), називалась романською (linqua romana). Ті оповідання з'являються спершу у Франції, де творять продовження давніх лицарських поем (шансон де жест — пісні про бувальщину, тобто старофранцузького епосу, в якім на першім місці стоїть знаменита "Пісня про Роланда"), а далі... цикли середньовічних переказів і легенд про Артура, святого Грааля і лицарів "Круглого стола".

У ХШ ст. з'являється два "Романи про Розу" Гійома де Лорріса і Жана де Меня, написані старофранцузькою мовою. Термін "роман" вперше використав англійський літературознавець Джордж Патенхем у дослідженні