Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

"Мистецтво англійської поезії" (1589 р.). Французький літературознавець XVII ст. П'єр-Даніель Юе дав таке визначення роману: "Це вигадані любовні історії, мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів"1.

Роман — багатоплановий епічний твір, у якому дійсність розкривається багатогранно. У романі — кілька сюжетних ліній, багато персонажів, які змальовуються у суспільних взаєминах і в побуті.

Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги тощо.

Як велика епічна форма роман формувався упродовж багатьох століть. Він з'явився у Стародавній Греції в добу пізнього еллінізму. Античний роман мав розважальний характер. Він змальовував перешкоди на шляху до кохання закоханих. У II—VI ст. н. е. з'явилися романи "Ефіопіка" Геліодора, "Дафніс і Хлоя" Лонга, "Золотий віслюк" Апулея, "Сатирикон" Петронія.

В епоху середньовіччя стали популярними лицарські романи. Відомі цикли романів про короля Артура та лицарів "Круглого стола". В цих романах розповідалося про легендарні пригоди героїв-лицарів, зокрема про надзвичайні пригоди Олександра Македонського. В цю епоху з'являються популярні романи про кохання Трістана та Ізольди, романи, у яких пропагувалася християнська релігія, відомий роман про Варлаама та Иосафата.

В епоху Відродження письменники використовують реалістичні принципи зображення, про що свідчать романи "Ґаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Дон Кіхот" Сервантеса. Роман Сервантеса — це пародія на лицарський роман. У XVIII ст. набувають популярності авантюрний роман ("Жіль Блаз" Лесажа) і роман виховання ("Вільгельм Мейстер" Ґете), психологічний роман ("Памела" Річардсона). У XIX ст. з'являється історичний роман ("Айвенго" В. Скотта). Розвиток роману в XIX ст. пов'язаний з іменами Стсндаля, Бальзака, Діккенса, Теккерея, Флобера, Золя, Достоєвського, Толстого, Панаса Мирного.

Український роман зародився у XIX ст. Першими романами були "Пан Халявський" Г. Квітки-Основ'яненка, "Чайковський" Є. Гребінки. Значний внесок у розвиток романічної форми в українській літературі зробили Марко Вовчок ("Жива душа"), П. Куліш ("Чорна рада"), І. Нечуй-Левицький ("Хмари"), Панас Мирний та Іван Білик ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), В. Винниченко ("Сонячна машина"). Талановитими романістами XX ст. є Андрій Головко ("Бур'ян"), Ю. Яновський ("Вершники"), В. Під-могильний ("Місто"), С. Скляренко ("Святослав", "Володимир"). Сучасний український роман представляють такі жанри, як філософський ("Нова заповідь" В. Винниченка), еротичний ("Блуд" Є. Гуцала), історичний ("Роксолана" П. За гребельного), детективний ("Поклади золота" В. Винниченка), соціально-психологічний ("Вир" Г. Тютюнника, "Собор" О. Гончара), пригодницький ("Тигролови" Івана Багряного), готичний ("Марко Проклятий" О. Стороженка), сатиричний ("Аристократ з Вапнярки" О. Чорногуза), автобіографічний ("Дума про тебе" М. Стельмаха), фантастичний ("Чаша Л мріти" О. Бердника), біографічний ("Пригода Гоголя" Г. Колісника), мемуарний ("Третя рота" В. Сосюри), авантюрний ("Імітація" Є. Кононенко). Українські письменники використовують різні форми розповіді — роман-сповідь ("Я — Богдан" П. За гребельного), химерний ("Позичений чоловік" Є. Гуцала, "Лебедина зграя" Василя Земляка), роман-хроніку ("Хроніка міста Ярополя" Ю. Щербака), роман у новелах ("Тронка" О. Гончара), раман-баладу ("Дикий мед" Леоніда Первомайського).

У літературній практиці зустрічаються такі жанри, як роман-нарис, роман мемуарний, роман-фейлетон, роман-памфлет, роман епістолярний, роман-репортаж, роман-монтаж, роман-притча, роман-пародія, роман-есе.

М. Бахтін класифікує роман за принципом побудови образу головного героя: роман мандрування, роман випробування, біографічний, роман виховання. "Жодний історичний різновид, — на думку вченого, — не витримує принципу в чистому вигляді, але характеризується перевагою того чи іншого принципу оформлення героя. Оскільки всі елементи взаємовизначають один одного, визначений принцип оформлення героя пов'язаний з визначеним типом сюжету, концепцією світу з визначеною композицією роману". У романі мандрування герой не має суттєвих характеристик. Його рух у просторі, пригоди-авантюри дають можливість показати просторову і соціально-статичну розмаїтість світу (країни, національності, культури). Такий тип героя і побудови роману характерний для античного натуралізму, зокрема, для творів Петронія, Апулея і Тормеса, "Жіль Блаз" Алена Рене Лесажа.

М. Бахтін відзначає, що для роману мандрування властива "просторова і статична концепція різноманітності світу", життя змальоване як чергування контрастів: успіхи — невдачі, перемоги — поразки, щастя — нещастя. Час не має історичного означення, відсутній розвиток героя від юності до зрілості і старості. Авантюрний час в романі включає миттєвості, години, дні, домінують часові характеристики: на наступний день, після бою, поєдинку. У зв'язку з відсутністю історичного часу відсутні такі соціально-культурні явища, як місто, країна, соціальна група, національність. Образ людини у романі мандрування статичний.

Роман випробування будується як ряд ситуацій, перевірок на вірність, благородство, сміливість, доблесть. Для героїв цього роману світ с ареною боротьби. Зразком такого роману є твір грецького письменника епохи античності Геліодора "Ефіопіка". Різновидом роману випробування є лицарський роман епохи середньовіччя "Роман про Трістана й Ізольду".

В основі роману випробування — виняткові поліп і ситуації, яких не може бути у звичайній, типовій біографії людини, нанизуються авантюри. У лицарському романі з'являється казковий час, який не пов'язаний з історичними подіями і умовами. Оточуючий світ, другорядні персонажі є для героїв роману випробування декорацією, фоном. У XVIII—XIX ст. роман випробування, за словами М. Бахтіна, "втратив свою чистоту, але тип побудови роману на ідеї випробування героя продовжує існувати, звичайно, ускладнюючись тим, що було створено біографічним романом і романом виховання". Романи Стендаля, Бальзака, Достоєвського, за спостереженням М. Бахтіна, є романами випробування.

Біографічний роман існує з XVIII століття. Його сюжет будується на основних моментах життєвого шляху: народження, дитинство, роки навчання, одруження, влаштування життя, смерть. У біографічному романі біографічний час, події локалізовані. Становлення героя є результатом змін у його житті. Біографічні романи можуть мати історико-біографічний та автобіографічний характер. До історико-біографічних романів належать "Петербурзька осінь" О. Ільченка, "Помилка Оноре де Бальзака" Натана Рибака.

Автобіографічні романи відрізняються від історико-біографічних насамперед тим, що являють собою свого роду сімейну історію, учасником якої є автор. Такими є "Рицар нашого часу" М. Карамзіна, "Дитинство", "Отроцтво", "Юність" Л. Толстого, "Наші тайни", "Вісімнадцятилітні" Ю. Смолича.

Основою роману виховання є педагогічна ідея. Становлення героя відбувається у зв'язку з реальним історичним часом. До кращих романів виховання належать "Ґаргаитюа і Пантагрюель" Ф. Рабле, "Історія Тома Джонса, найди" Г. Філдінґа, "Життя та роздуми Трістана Шенді" Л. Стерна, "Тарасові шляхи" Оксани Іваненко, "Місто" В. Підмогильного.

Оскільки межі між романом і повістю невиразні, одні і ті ж твори відносять і до романів, і до повістей ("Борислав сміється" І. Франка, "Марія" У. Самчука, "Старший боярин" Т. Осьмачки).

Історики літератури нараховують до сотні жанрів роману.

У XX столітті на Заході з'являється "новий роман" або "антироман". Його творці Наталі Саррот, А. Роб-Ґрійє, М. Бютор заявили, що традиційний роман вичерпав себе. Вони вважають, що новий роман повинен бути безфабульним і безгеройннм.

До теорії роману літературознавці звернулися у XIX ст. Шелліпг відзначав, що романіст може змальовувати всю дійсність, різні прояви людської натури, трагічне і комічне. На думку Шеллінга, персонажі роману є символами, які втілюють людські характери.

Значний внесок у теорію роману вніс Гегель. Він вважав, що роман виник у добу суспільної кризи, роман — кінець розвитку суспільства. В основі роману — конфлікт між поезією серця і прозою відносин, між особистим і суспільним. У колізії роману герої протиставляються оточенню.