Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

І. Качуровський називає оду строфою з жанровою тенденцією. Відомі три форми од:

1) восьми віршова строфа з двох катренів з перехресними римами, розмір — чотиристопний ямб;

2) восьмивіршова строфа з двох катренів, перший із них має перехресні рими, другий — охопні;

3) десятивіршова строфа з катрена, що має перехресні рими і шести вірша з тернарним римуванням.

Існували одичні строфи з дванадцятьох віршів.

Пеан (грец. раіаn, раіеоn, раіon — цілитель, спаситель) — гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали називати пісні-молитви, пісні-подяки на честь інших богів. Сформувався як жанр.у Спарті (VII ст. до н. е.). Авторами пеанів були Алкман, Вакхілід, Піндар.

Гімн (від грец. hymnos) — урочиста пісня на честь визначної події або героя. У Давньому Єгипті і Греції у гімнах славили богів (культові гімни) Афродіту, Артеміду і героїв (військові гімни). У Київській Русі складали гімни на честь князів. У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Античні гімни мали особливу композицію. Вони включали форму звертання до об'єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завершувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовувалися окличні, питальні фігури, повтори. У Стародавній Греції гімни були сюжетними.

В Україні роль національних гімнів виконували "Заповіт" Т. Шевченка, "Вічний революціонер" І. Франка. Гімном незалежної України є "Ще не вмерла України" (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького).

Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної лірики трубадурів Провансу, присвячений коханню. Канцона мала строфічну будову, наскрізне римування. Остання строфа була коротшою, вона присвячувалася дамі серця. Жанр канцон и використовували Данте, Петрарка, Боккаччо. Українські поети до цього жанру зверталися рідко. В Україні канцони відомі з перекладів І. Франка та М. Бажана.

Псалми (грец. psalmos — пісня, гра на струнному інструменті) — пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди ("Сад божественних пісень"), Т. Шевченка ("Давидові псалми"). З певними змінами цей жанр використали П. Тичина ("Псалом залізу"), Є. Маланюк ("Псалми степу").

Мадригал (італ. madrigale — пісня рідною мовою) — невеликий твір (2—12 рядків) на тему кохання. Н. Буало писав, що мадригал повинен дихати "ніжністю, солодкістю й любов'ю". Мадригал має форму звертання, відзначається дотепністю, містить компліменти особі, до якої звернений. Він з'явився в епоху Відродження. Авторами мадригалів були Петрарка, Боккаччо. Мадригал поширений у салонній і альбомній поезії XVII—XVIII ст. У поезії пізнішого часу використовувався рідко. Автором українських мадригалів були Климентій Зиновіїв, О. Кониський, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олег Ольжич.

Дифірамб (грец. dithyrambos) — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, згодом іншим богам і героям. Дифірамб урочистим пафосом близький до оди і гімну, він супроводжувався танцями. Розквіт дифірамба пов'язаний з творчістю Піндара і Вакхіліда, а формування жанру з лірикою давньогрецького поета Аріона. Арістотель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька трагедія. Наприкінці IV ст. до н. е. дифірамб перестав існувати. Тепер під дифірамбом розуміємо надмірне звеличення якоїсь особи.

Станси (італ. stanza — зупинка, кімната) — чотирирядкова строфа, яка має закінчену думку і жанр медитативної лірики. За змістом станси — щось середнє між одою і гімном. Хрестоматійним зразком стансів вважають вірш О. Пушкіна "Брожу ли я вдоль улиц шумных". Авторами стансів є М. Рильський, Б. Кравців і М. Вінграновський. У творчій спадщині Б. Кравціва є збірка "Сонети і станси. З поетичного щоденника (1971—1973)".

Альба (прованс. alba — світанок) — жанр куртуазної лірики XI—ХІІ ст. Це пісня, яка має форму діалога або монолога, ситуація альби — розлука закоханих на світанку. У ній звучать скарги на те, що світанок, сторож з башти, перший звук ріжка перервали чари кохання, побачення рицаря-трубадура з "дамою серця". Персонажі альби: дама, рицар, ревнивий чоловік, товариш рицаря, який стоїть на варті. Талановитими творцями альб були Укдела Баккаларія, Бертран де Борн.

Рубаї — жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів. Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Са'їда. Рубаї включає чотири рядки, з яких перший, другий і четвертий римуються. Перший бейт (дворядковий вірш) є засновком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньому рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність рубаї називають рубаятом.

До жанру рубаї зверталися Д. Павличко, О. Орач, Галина Тарасюк, В. Базилевський. Особливостям рубаї присвячене дослідження Олени Сьомочкіної "Рубаї у жанрово-стильовій системі української поезії другої половини XX ст." (2005 p.).

Епіталама (грец. epithalämios — шлюбний, весільний) — у давньогрецькій ліриці — пісня на честь молодого подружжя. її виконували під час шлюбної церемонії, вона мала форму побажання. Епіталама сформувалася у VIII—VI ст. до н. е. Авторами епіталам були Сапфо, Теокріт, Катулл. До цього жанру зверталися В. Тредіаковський, І. Сєверянін, він зустрічається у творчості М. Рильського.

Серенада (франц. serenade від італ. sera — вечір) — пісня про любов, яку виконують під акомпонемснт мандоліни або гітари. Серенада славила цноти дівчини, запрошувала на побачення. Вона була поширена в Іспанії та Італії, у музиці XVIII—XIX ст. стала інструментальним твором камерного характеру.

У поемі Лесі Українки "Давня казка" лицар Бертольдо серенадами завоював серце красуні Ізидори. До жанру серенади звертались М. Вороний, Є. Гребінка, С. Черкасенко.

Епітафія (грец. epitaphios — надгробне слово) — вірш, який призначений для напису на надгробному пам'ятнику. Такий напис у формі епіграми, епінікія (пісня про непохованого небіжчика) пов'язаний з культом мертвих, він мав дидактичну функцію. У Давній Греції епітафії славили чесноти видатних людей, героїв, зокрема захисників Вітчизни. Згодом з'явилися епітафії на честь неіснуючих людей, у яких викривалися певні людські вади. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофаи Прокопович). У літературі XX століття з'явилися епітафії В. Еллана-Блакитного, В. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьогодні свого значення.