Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

В. Кожинов висловив думку, що "романне начало взагалі підкоряє собі всі жанри". В. Днєпров вважає, що роман синтезує всі роди літератури, він — провідна форма мистецтва слова (Черты романа XX века. — М.; Л., 1965).

Іноді письменники об'єднують свої романи у дилогії ("Мати", "Артем Гармаш" Андрія Головка), трилогії ("Альпи", "Голубий Дунай", "Злата Прага" О. Гончара), тетралогії ("Дитинство Тьоми", "Гімназисти", "Студенти", "Інженери" М. Гаріна-Михайловського). Відомі цикли романів ("Людська комедія" О. Бальзака, "Незвичайні подорожі" Жуля Верна).

Повість (від повідувати) — це епічний твір середньої форми. Вона займає проміжне місце між романом і оповіданням. В основі повісті — один або кілька конфліктів, небагато подій, один або декілька епізодів, повільний розвиток подій, відносно проста композиція. В. Кожинов вважає, що повість "не має напруженого та завершеного сюжетного вузла", у ній відсутня "єдність наскрізної дії*".

У працях М. Берковського, В. Кожинова та інших літературознавців відзначається, що повість ближча до епопеї античного світу, ніж до епосу нового часу. її предмет — спокійна течія життя, про яке можна розповідати. У повісті немає гостродраматичних ситуацій, які приваблюють романіста. М. Гуляєв з цього приводу зауважує, що епічність, непоспішливість не є ознакою всіх повістей. Є серед повістей драматичні, гостроконфліктні, тобто близькі до роману. Такими, зокрема, є "Невський проспект", "Записки божевільного" М. Гоголя.

Побутує думка, що повість — лірична, близька до музики. Але ліризмом відзначаються й інші епічні твори. Повістями є твори "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького, "Лихі люди" Панаса Мирного, "Земля гуде" О. Гончара, "Поема про море" О. Довженка. Порівнюючи роман і повість, Ю. Ковалів відзначає: "Роман тяжіє до освоєння дії, а повість — до фіксування буття... її фінал здебільшого відкритий, випливає з логіки зображуваних подій, а не з протиставлень, як у новелі, описи здійснюються за принципом нанизування".

У давні часи повістями вважали твори, у яких про щось розповідалося. У літературі Київської Русі повістями називали літописи ("Повість минулих літ") або житія святих ("Повість про Акіра Премудрого"). Повість як вид епосу набуває своїх ознак у XIX ст. Першими повістями в українській літературі були "Маруся", "Сердешна Оксана" Г. Квітки-Основ'яненка. Розвиток повісті пов'язаний з творчістю Марка Вовчка ("Інститутка"), Т. Шевченка ("Художник", "Музикант"), І. Нечуя-Левицького ("Микола Джеря"), І. Франка ("Захар Беркут"), М. Коцюбинського ("Fata morgana").

Цей вид епосу використовують О. Гончар, В. Шевчук, Є. Гуцало, В. Яворівський, І. Чендей.

Жанри повісті: історична, соціально-побутова, історико-біографічна, фантастична, детективна.

Оповідання — це епічний твір малої форми. В його основі, як правило, — одна подія, одна проблема. Розповідь в оповіданні має початок і кінець. Оповідання вимагає від письменника вміння на малій площі змалювати яскраву картину, створити ситуацію, в якій герой виявляє себе виразно, рельєфно. Характери в оповіданні сформовані, відсутня широка мотивація вчинків і подій, описи стислі, їх мало.

Оповідання набуває популярності в епоху Відродження. Тоді з'являються "Кентерберійські оповідання" Дж. Чосера. Розквіт цього виду епосу припадає на XIX ст. Відомими українськими майстрами оповідання були М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина, С. Васильченко, О. Кобилянська, І. Франко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка.

Є оповідання соціально-побутові, соціально-політичні, соціально-психологічні, сатиричні, гумористичні, трагічні, комічні.

Межі між оповіданням і повістю не завжди чіткі, тому твори "У неділю рано зілля копала" О. Кобилянської та "Дебют" М. Коцюбинського одні відносять до повістей, інші — до оповідань.

Новела (італ. novella — новина) — малий вид епосу. Вона з'явилася ще у Стародавній Греції, мала усну форму, розважальний або дидактичний характер. її використовували як вставні епізоди Геродот (розповідь про Аріона, кільце Полікрата), Петровій (новела про Матрону Ефеську). В епоху еллінізму новела мала еротичний характер. Як вид епосу новела оформилася в епоху Відродження в Італії ("Декамерон" Боккаччо, "Гептамерон" Маргарити Наваррської). Найбільшого розвитку досягла у XIX ст. В українській літературі набули поширення такі жанри новели, як психологічна (В. Стефаник), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський), лірична (Б. Лепкий), філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Григорій Косинка).

Чиїй відрізняється новела від оповідання? У новелі менше персонажів, ніж в оповіданні, характери сформовані, новеліст не коментує думок і почуттів персонажів. У новелі відточена кожна деталь, для мікроаналізу вона використовує один момент з життя і на ньому розкриває значні психологічні переживання. В новелі — однолінійний, напружений, динамічний сюжет, несподівані повороти дій, раптовий фінал, асиметрична композиція, як правило — драматична колізія. У зарубіжних літературах здебільшого не роблять різниці між оповіданням і новелою.

Есе (франц. essai — спроба, начерк) — жанр, який перебуває на стику художньої літератури і публіцистики. У ньому піднімається часткове питання. Есе характеризується великою суб'єктивністю. До есеїстики відносять різні твори: філософські, історичні, критичні, біографічні, публіцистичні, морально-етичні і навіть поетичні.

Класичним зразком есе є книга французького філософа-гуманіста Мішеля Монтеня "Досліди". У цій книзі є думки, спостереження, враження від прочитаного, пережитого. Порушуються проблеми навчання, виховання, слави, гідності, багатства, смерті. Монтень писав, що книга створена ним, а він створений книгою, яка є частиною його життя. Він вільно викладає свої думки про предмети, які виходять за межі його розуміння і кругозору, щоб дати поняття про свої переконання. Автор не йде прямо до предмета, а ніби проходить навколо нього. Тому есе завжди "про". Майже у кожній фразі "Дослідів" є займенник "я" ("я вважаю", "я згідний", "для мене").

Розкриваючи специфіку есе, М. Епштейн у статті "Закони вільного жанру" (Вопросы литературы — 1987. — № 7) підкреслює, що есеїсту не обов'язково бути хорошим оповідачем, глибоким філософом, щирим співбесідником. Він може поступатися силою думки філософу, блиском уяви — романісту і художнику, щирістю і відвертістю — авторам сповідей і щоденників. Головне для есеїста - культурна всебічність. Монтень першим розповів про те, що відчував як людина. Есеїст пробує себе у всьому. Найкраще визначення жанру — загальність, дещо про все. Есеїст, за словами М. Епштейна, — "майстер творів на вільну тему", "професіонал дилетанського жанру". М. Бахтін вважав, що у XX ст. проходить есеїзація всіх жанрів літератури. Есеїзація позначилася і на літературознавчих працях О. Лосева, С. Аверінцева, Г. Гачева, О. Гончара, Ю. Смолича, Д. Павличка, І. Драча. З'явилися новел а-есе, по вість-есе, роман-есе ("Романи Куліша" В. Петрова, "У сутінках" Р. Горака).

Нарис — вид публіцистики, на межі мистецтва слова і журналістики. Як самостійний вид епосу існує з XVIII століття. Нарис з'явився в Англії, був популярним у творах письменників просвітницького реалізму (Аддісона, Вольтера, Дідро). Значне місце зайняв нарис у літературі 40-х років XIX ст. У російській літературі з'явилися фізіологічні нариси, в яких письменники показували життя простих трудівників.

Значний успіх у читачів мали нариси українських письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького ("На Дніпрі"), Панаса Мирного ("Подоріжжя од Полтави до Гадячого"), М. Коцюбинського ("Як ми їздили до Криниці"). Ці нариси — своєрідні подорожні нотатки, витоки яких у Гомеровій "Одіссеї", Лукіанових "Правдивих історіях". Відомим автором подорожніх нотаток був В. Григорович-Барський (1701—1747 pp.). У його творах поєднуються ознаки різних жанрів: оповідання, нарису, ходінь, легенд, житій. Синтезом автобіографічного, подорожнього і нарисового є твори Наталени Королевої "Без коріння", "Шляхами і стежками життя", збірки нарисів Докії Гуменної "Багато неба", "Вічні вогні Альберти", спогади У. Самчука "На білому коні", "На коні вороному", П. Тичини "Подорожі з капелою К.Г. Стеценка".

У чому специфіка нарису? Одні дослідники бачать її у документалізації (фактографії), інші — в публіцистичній гостроті. Але ці ознаки є не в кожному нарисі, є нариси з вигаданими героями і сюжетами (Г. Успенський — "Влада землі"). У нарисах порушуються соціальні, економічні, політичні, морально-етичні проблеми на певному етапі розвитку суспільства. У нарисах змальовуються портрети політичних діячів, вчених, письменників, простих трудівників. Автори нарисів цікавляться суспільним життям у всіх його проявах. Звідси — схвильованість розповіді, публіцистична пристрасть в оцінках зображуваного, відкритість в утвердженні ідей. Мета нарису — дати об'єктивну картину дійсності, загострити увагу на явищах життя, піддати критиці усе те, що гальмує прогрес. Авторське начало в нарисі сильніше, яскравіше, ніж у романі; Нарис може бути лаконічним; а може займати і сотні сторінок ("Листи російського мандрівника" М. Карамзіна). Він не має єдиної сюжетної лінії, завершеної фабули.