Розділ «3. НАУКА ПРО ЛІТЕРАТУРУ В ЕПОХУ РЕАЛІЗМУ І ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ»

Порівняння, на думку М. Драгом а нова, слід робити в кількох аспектах — українсько-російсько-білоруському, загальнослов'янському, арійському та інших (навіть випадкових), оскільки наш народ перебував у контактах з різними народами. Ці народи і передали йому або перейняли від нього певну частину народної словесності. Це дасть змогу виявити і схожість, і відмінність нашого фольклору, показати, що в ньому є свого, що запозичене, що інтернаціональне, а що являє собою суто національний зміст. Досліджуючи окремі зразки фольклорних творів (наприклад, легенду про Шолудивого Буняка), М. Драгоманов значно розширив межі впливів на український фольклор, порівняно з Т. Бенфеєм, який припускав, що тут треба говорити лише про візантійський і південнослов'янський впливи. М. Драгоманов доводить, що на український фольклор впливали і західноєвропейські сусіди (поляки, словаки, французи, німці), і ближча (донська) сторона, і далекі Монголія, Сибір, південна Азія, Кавказ, перська та індостанська традиції. Одне слово, треба говорити про цілий каскад впливів, за якими навряд чи можна помітити щось індивідуальне, суто українське. Висновок не дуже втішний, але він повинен ще більше активізувати наукові пошуки, щоб те власне українське у фольклорі все-таки віднайти. На думку М. Драгоманова, в пригоді тут може стати антропологічний метод англійського етнографа Бдуарда Тайлора (1832—1917). Цим методом М. Драгоманов скористався в роботі "Слов'янські перерібки Едіпової історії" та в згадуваній студії про Шолудивого Буняку.

Паралельно зі студіюванням фольклору М. Драгоманов активно займався літературною критикою і залишив справді класичні зразки. В окремих із них він скористався історико-порівняльним методом, але в такий спосіб, що не раз викликав не лише захопленння, а й нарікання української громади. Особливої уваги у зв'язку з цим заслуговують такі праці М. Драгоманова, як "Література російська, великоруська, українська і галицька", 1873; "Доповідь для літературного конгресу в Парижі", 1878; "Шевченко, українофіли і соціалізм", 1879. Літературні питання знайшли своє місце також у відомій дискусії М. Драгоманова і Б. Грінченка ("Листи на наддніпрянську Україну" та "Листи з України наддніпрянської"), які публікувалися в західноукраїнській періодиці протягом 1892—1893 pp., а згодом видані окремими відбитками.

Доповідь М. Драгоманова на конгресі в Парижі була стислим викладом проблем, висвітлених у його брошурі "По вопросу о малорусской литературе" (1876). Вона мала на меті ознайомити європейську громадськість із кричущими утисками, яких зазнавала українська література в Росії. Ця доповідь мала заголовок "Література українська, проскрибована урядом російським". Автор висловлював впевненість, що світова громадськість не залишиться осторонь тієї наруги, яку чинить Росія щодо української літератури, і прийде їй на поміч, але це були, звичайно, марні сподівання, оскільки російський уряд на жодні поради в питаннях гноблення національних меншин в імперії ніколи не реагував. Проблема залишалась нерозв'язаною, і українській літературі так само відводились задвірки, в кращому випадку — місце "для домашнього вжитку".

Тим часом у самій Україні власна література існувала, як виявляється, в кількох варіантах. М. Драгоманов нарахував їх чотири і порівняльним методом спробував знайти їм місце в сучасному літературному процесі ("Література російська, великоруська, українська і галицька"). Міркування про літературу перемежовувались у М. Драгоманова з міжпартійною боротьбою серед українців, з роздумами про долю мови української і зрештою — про духовність усієї нації, яка знемагала від дрібних чвар, засилля москвофілів, немічності наукової думки і браку ясних перспектив на майбутнє. Внутрішнім двигуном полемічного запалу М. Драгоманова стала боротьба за народність літератури, котру, виявляється, дуже по-різному розуміють українці східної та західної України, не кажучи вже про москвофілів, які завжди щодо цього були одностайними: народне — це те, що єднає весь слов'янський (і неслов'янський) світ під гаслом "единой й неделимой России". Творчим особистостям, зокрема в Україні, з такою ідеєю змиритись було важко, що й призвело до роздвоєності М. Гоголя, розгрому Кирило-Мефодіївського братства, трагедії Т. Шевченка. Щоб з'ясувати свою позицію в розумінні цих питань, М. Драгоманов, на жаль, збочив у свої федералістичні вподобання і в поняття "народність української літератури" вклав своєрідний зміст. Відсталість української народності пішла від того, пише М. Драгоманов, "що в українофільстві дана була перевага формальному боку, націоналізму, партикуляризму, і за ними не замічена була та середина, котра давала йому силу од Котляревського до Шевченка включно. А ця середина в тому і залежить, що українська муза тоді тільки давала свіжі і дужі твори, коли завдавалась загальними європейсько-російськими ідеями і напрямами — сентименталізмом, романтизмом, охотою до простонародності і т. д., — що українські національні ідеї і традиції тоді тільки користувались симпатією громади, коли вони підходили під загальні тенденції... Сказано ніби правильно, але відбулася підміна понять: порівняльна характеристика українського і європейсько-російського спрацювала не на користь першого. І в подальшій розмові на цю тему автор пішов ще далі: слабкість раннього Шевченка в його плачах за колишніми "бунчуками і булавами", оповідання Марка Вовчка — це скоріше мимовільний рефлекс російської літератури школи Тургенева, ніж самостійний вияв українських ідей; Нечуй-Левицький у "Причепі" сів на дуже небезпечного коня — націоналізм, а взагалі літературу українською мовою треба творити тільки як белетристику про "простий" народ, "для домашнього вжитку" і т. ін. "Простий народ у нас — це 90% народу, коли не більш. Опишіть його побит, навчіть його, це вам праця на 20—30 років. А там побачимо, що треба робити далі" (175).

Отака констатація і такі "перспективи"... А на галицькій Україні справи ще більш кепські; там зовсім не розуміють необхідності єднання інтересів Галичини, Малорусі, Великорусі. Розмова про літературу скотилась відтак у річище політичних міркувань, які в підсумку зводяться до необхідності примирення зі становищем, розвитку "в сфері свого дійства" кожної з чотирьох літератур і тоді, мовляв, не буде незгоди між галичанами, українцями, москвофілами, українофілами, русофілами, полякофілами, слов'янофілами, а буде спільна праця і боротьба тільки проти обскурантів і експлуататорів. Нечіткість національної і літературної позиції врешті доповнена була чіткістю в симпатіях до федеральних ідей і до ідей дедалі моднішого соціалізму: борись проти обскурантів і гнобителів, а всі інші питання (зокрема й національне) якось та вирішаться.

Ще більш непевною ця позиція постала в пізнішій праці М. Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм". Тут уже відверто наголошувалося, що значення Шевчевкової творчості через те й недостатнє, що в нього було "мало соціалізму", але "багато сепаратизму".

Названа праця з'явилась як своєрідна відповідь міркуванням Сірка (Федора Вовка), котрий у 1873 р. в Цюріху, під час відзначення 12-х роковин смерті Т. Шевченка, пробував пов'язати творчість Кобзаря з ідеями соціалізму, а пізніше (в 1879 р.) ще раз повернувся до цих питань у статті "Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя". М. Драгоманов розглянув спочатку постать Т. Шевченка в оцінках його сучасників, показавши, зокрема, що П. Куліш не мав рації, коли доводив наприкінці життя "шкідливість" для українського народу "п'яної музи" поета, і що М. Костомаров теж був неточним, коли писав, що Т. Шевченко говорив устами народу. М. Костомарову М. Драгоманов закидав також хибність його тверджень, ніби Т. Шевченко не мав "мечтаний о местной независимости". Навпаки, доводить М. Драгоманов, Т. Шевченко завжди був сповнений ідей незалежності, але хиба його в тому, що причину її він вбачав тільки в залежності "од москаля" і мріяв про повернення до козацьких та гайдамацьких вольностей. Усе це, мовляв, призвело до rorOf що Шевченко так і не зміг дати нам "провідної ідеї" майбутнього України, бо й сам її не мав, і не була вона достатньо зрозумілою його сучасникам. Деякі політологи й літературні критики бачили ту ідею майбутнього в соціалізмі і були переконані, що Т. Шевченка слід сприймати як предтечу соціалістичних ідей. М. Драгоманов на це відповідає: "Ми ніяк не згодимось, щоб Шевченко був соціалістом. Ми думаємо навіть, ' що згодитись із цим було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм". Вважаючи брак соціалізму в Шевченка неабияким ґанджем, М. Драгоманов пробує знайти чимало вад і в поетиці Шевченкових творів. Не сприймав він його "патріархального біблейства", тобто звернення Шевченка в його "противуцаристских стихах" до біблійної образності, а форму всіх поем поета вважав "розтріпаною", бо в них "перемішано" Біблію з петербуржчиною, цинізм з манірністю, жарт із недбалістю тощо. Одне слово, в творах Т. Шевченка "нове перемішане з старим так, що без помочі збоку й не розбереш, що ж справді з нього й треба брати".

Від Шевченкових "вад" М. Драгоманов перейшов до громадських справ в Україні і знайшов їх там дуже невтішними. Особливо слабким був ґрунт соціалізму, а щоб зміцнити його, потрібна велика праця "нового українства". Цю працю М. Драгоманов зводив в основному до просвітництва на ґрунті федералізму. "Новому українству, — з його громадівством і федералізмом, — доведеться витерпіти всі удари старих сил, а до того вистояти в конкуренції з поступом ліпше впорядкованих поступових сил у сусідів", — підкреслив М. Драгоманов (2, 130).

Зачеплено, отже, дуже дражливі питання: вказано на "хиби" Т. Шевченка і визначено труднощі з утвердженням ходи України до федералізму. Дражливими вони були для часу написання статті (1878), а через чверть століття, як вважав І. Франко, вона вже "не збудить ніяких квасів та сердитостей" (2, 557). Як з'ясувалося, така впевненість І. Франка була передчасною. Мине ще понад чверть століття — і Д. Донцов виступить із статтею "Шевченко і Драгоманов" (1938), в якій ці питання постануть ще гостріше, ніж у 70-ті роки XIX ст. Д. Донцов витрактував Т. Шевченка і М. Драгоманова як цілковитих антагоністів, котрі стояли на абсолютно різних ідейних платформах. "Великою прірвою, яка ділила світогляд Шевченка від хаотичної мішанини думок Драгоманова, — писав Д. Донцов, — була ідея примату нації: ідея, яка набрала повного змісту щойно в наші часи — в боротьбі з антагоністичними контрідеями соціалізму... А соціалізм і поступовість — це були болвани, яким поклонявся Драгоманов і яким поклоняються і досі сторонники того лакея Москви". Висновки Д. Донцов зробив однозначні: "Все в них (тобто в Шевченка й Драгоманова) різне... Різні джерела їх мудрості, різна й сама їх мудрість... В одного блискучі традиції своєї країни і їх літописців — автора "Слова", автора "Історії русів", у другого — анархічна,. матеріалістична філософія соціалізму" (45). Якщо відкинути ярликування, а глянути на проблему тільки з позицій літературознавства, то стане очевидним, що справа не просто в особі М. Драгоманова, який не зрозумів Т. Шевченка і навмання захопився ідеями федералізму й соціалізму. Вся суть у втратах, які ставали дедалі відчутнішими в методологіях історичної школи — культурно-історичній, ідеологічній, порівняльно-історичній чи навіть міфологічній. Вони давали, виявляється, надто безмежний простір у погляді на літературу як виразницю життєвих ідей. Нюанси й напівтони до уваги не бралися. Так звані художні особливості літературних творів сприймалися часом не як синтез, з якого все починається, а як набір образних висловів, який відіграє ніби допоміжну, прикрашальну роль. І тому й виходило (як у М. Драгоманова): скористався Т. Шевченко мотивом з "Історії русів" — отже, віддав данину "туманам", якими сповнений цей твір; вдався Т. Шевченко до біблійної образності — отже, прирік себе на патріархальність і т. ін. Не зміг М. Драгоманов розібратися в цих речах як учений-філолог, бо в ньому переважав ідеолог і соціальний історик. З таким критерієм до нього й слід підходити, а те, що Д. Донцов спрямував на нього свій гнів та навішав ярликів, теж можна пояснити належністю і самого Д. Донцова до ідеологів та соціальних істориків, а не філологів. Два однакові заряди, як відомо, відштовхуються. Д. Донцов не відштовхувався, а відштовхував від себе, бо був могутніше озброєним історично і практично. Той "соціалізм", який для М. Драгоманова залишався теорією, в часи Д. Донцова став уже практикою. Та ще й такою, яка для України в 30-х роках XX ст. принесла значно більше втрат, ніж у часи М. Драгоманова мрія про федералізм. Д. Донцов дуже боляче сприймав ці втрати і тому шукав об'єкта для хоч якоїсь розрядки. Трапилася вона у вигляді гіпертрофованої методології М. Драгоманова як літературознавця. І зчинилась не просто розправа, а акція нищення опонента. Історія ж обом їм віддає належне.

У своїй творчості М. Драгоманов ще не раз звертався до постаті Т. Шевченка, але ті звертання були принагідними і не дуже багато додавали до раніше висловлених поглядів. Певний прогрес можна запримітити хіба що в полеміці й своєрідній боротьбі М. Драгоманова за Шевченка. В замітці про переклад "Катерини" французькою мовою він, наприклад, не спростовує думки про всенародність поета, про те, що Т. Шевченко "був луною їх (мас) почуття, тлумачем їх горя і їх змагань" (294), а в замітці про поезії Т. Шевченка в народних устах навіть шкодує, що "між простим народом твори його не так розширені, як би треба було ждати"(295). Справді войовничою була рецензія М. Драгоманова на видання "Кобзаря", здійснене в 1893 р. О. Огоновським. Назвав він цю рецензію промовисто: "Т. Шевченко в чужій хаті його імені". Ця промовистість полягала в тому, що М. Драгоманов найжорстокіше засудив метод видання О. Огоновського і не сприйняв жодної його характеристики творчого доробку поета. Жанрове визначення окремих творів, до якого вдався О. Огоновський ("думки", "балади", "посвяти", "епічні твори" та ін.), позначене схоластикою (пише М. Драгоманов), а спроби видавця скористатись порівняннями видаються "іграшкою в порівняльний метод". Нічого не дає, наприклад, порівняння "Сну" Т. Шевченка з "Мідним вершником" О. Пушкіна, поезій періоду заслання з поезією теж свого часу засланого античного поета Овідія та ін. Після таких порівнянь, зазначає М. Драгоманов, "можна сказати, що і смерть Шевченка нагадує смерть Гомера, бо певно ж, коли Гомер жив на світі, то мусив і вмерти" (408).

Багато зауважень зробив М. Драгоманов щодо неточності біографічних даних, якими оперує О. Огоновський, і щодо намагання видавця переінакшити релігійні погляди Т. Шевченка. Про останнє він говорив цілком суб'єктивно, із своїх греко-католицьких позицій, які православного Шевченка не завжди стосувалися. О. Огоновський згадав і статтю М. Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм". Однак з'ясувалося, що змісту її він не збагнув. М. Драгоманов уточнив дві свої позиції, від яких не збирався відступати: 1) Т. Шевченко не був соціалістом; 2) справа соціалізму має розвиватись водночас із національною. Чи мають ці позиції зв'язок із конкретною творчістю Т. Шевченка, М. Драгоманова не цікавило, бо зробити це так само неможливо, як і в часи написання статті "Шевченко, українофіли і соціалізм". Легше сказати, що погляд О. Огоновського на постать Т. Шевченка занадто богомазний, що й робить не без іронії М. Драгоманов. Але в кінці рецензії він висловлює певне вдоволення, що навіть таким недосконалим виданням "світло "Кобзаря" все ж таки поставлено перед люди — на стіл, а не сховане під стіл. Решта прийде" (415). Що таке "решта" — можна лише здогадуватися: Т. Шевченко значно більший (і інакший) поет, ніж подає його О. Огоновський.

Це був прогрес М. Драгоманова в трактуванні Т. Шевченка, але школа, методологія його, що позначена, крім усього, цілком очевидним федералістичним і соціалістичним індивідуалізмом, залишалась незмінною. Певне відлуння її можна спостерегти і в згадуваному листуванні з Б. Грінченком, хоч воно до власне літературних справ мало й не дуже прямий стосунок.

Предметом дискусії стало з'ясування політичних і методологічних поглядів на шляхи і перспективи розвитку української літератури. В. Грінченко у зв'язку зі згадуваним драгомановським федералізмом процитував відомі слова Т. Шевченка про "шмат гнилої ковбаси", за яку, мовляв, і матір рідну можна продати. М. Драгоманов уточнював, що російська література — це не "шмат ковбаси", що він усього лише хотів, аби українська література не залишалася в етнографічних рамках, що українським авторам треба приймати досвід і російської, і інших зарубіжних літератур. М. Драгоманов "запідозрював* Б. Грінченка в "етнографічному патріотизмі", а Б. Грінченко не сприймав Драгоманового космополітизму, який відводив думку від "національної ідеї. М. Драгоманов писав про свою вихідну позицію так: "Космополітизм в ідеях і цілях, національність у фунті і формах культурної праці". Фактично це була модель відомої формули радянських часів: "інтернаціональна (культура) за змістом і національна за формою". Б. Грінченко вважав, що література мусить бути національною і за змістом, і за формою, а прикладом ставить тут творчість Т. Шевченка, котрий завдяки такій єдності в своїх творах високо підняв самосвідомість українського народу. М. Костомаров і П. Куліш, вважав Б. Грінченко, значно понизили її, оскільки збились на манівці "літератури для домашнього вжитку" (М. Костомаров), на лайливі випади проти українського козацтва (П. Куліш) тощо. Не мав рації М. Драгоманов і тоді,.підкреслював Б. Грінченко, коли поділяв українську літературу на галицьку, українську, великоруську та ін.: "Історія не знає ніяких "підлітератур", ніяких літератур "для домашнього вжитку", ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика". З часу Т. Шевченка українська література вийшла на загальнолюдські дороги, і такою має бути її майбутня перспектива, наголошував Б. Грінченко.

Полемічна гострота думок обох полемістів мала принципове значення лише з позицій ідеологічних, а методологія літературних поглядів у них була фактично однаковою: за межі історичної школи вони обидва не виходили, лише увиразнили в ній напрям цієї школи, який пізніше буде названий народницьким. Б. Грінченко послідовно утверджував його в усіх своїх рецензіях і статтях, вдаючись інколи аж до фетишизації народних мас (як героїв мистецької сфери), для яких, мовляв, потрібна лише та література, що їм зрозуміла, і т. ін. Але вже на початку XX ст. він уточнив свою позицію і став висловлюватися за необхідність піднесення рівня художніх смаків народу, якому має бути зрозумілим не лише "просте" письмо, а й твори Гомера, Шекспіра, Мільтона. З таких позицій, зокрема, написана його стаття "Малорусская литература" в "Большой энциклопедии", яка (стаття) хоч і мала суто інформаційне завдання, однак була позбавлена будь-яких симпатій щодо "простої", "азбучної" літератури для народу. Залишив Б. Грінченко і деяку (полегшену, щоправда) критику статті С. Єфремова "В поисках новой красоты", яка саме з народницьких позицій не сприймала деяких новацій в українській літературі.

Якщо Б. Грінченко займався літературно-критичною діяльністю лише принагідно (як і Інші письменники — його сучасники: М. Павлик, П. Грабовський, О. Маковей), то в діяльності таких авторів, як Михайло Комаров (1844—1913), Василь Горленко (1853—1907), Василь Доманицький (1877—1910), Сергій Єфремов (1876—939), Остап Терлецький (1850—1902) та ін., що розвивали історичну школу в її народницькому і неонародницькому варіанті, літературознавство займало значно вагоміше місце. М. Комаров зробив помітний внесок у розвиток української бібліографії ("Бібліографічний покажчик нової української літератури, 1798—1883)", В. Горленко активно працював у галузі рецензування творів сучасного літературного процесу (зокрема драматургії), О. Терлецький зосереджувався на зв'язках літератури з соціально-політичним життям ("Галицько-руське письменство 1848—1865 pp. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицько-руської інтелігенції",1903), а В. Доманицький виконав просто-таки історичну роботу в галузі становлення на новому етапі української текстології. Йому належить ґрунтовний "Критичний розслід над текстом "Кобзаря" Т. Шевченка" (1906), в 1907 р. він підготував наукове видання "Кобзаря", яке досі не втратило свого джерелознавчого значення, а крім того В. Доманицький запропонував дуже принципові аргументи на користь Марка Вовчка як авторки "Народних оповідань" українською мовою. Ці аргументи ґрунтуються на тих же текстологічних дослідженнях і дають вичерпну відповідь на дражливе питання в українському літературознавстві. Протягом 1908 р. В. Доманицький опублікував статті "Авторство Марка Вовчка", "Марія Олександрівна Маркевич — авторка "Народних оповідань", "Марко Вовчок (на основі нових матеріалів)". Здійсненню нових задумів перешкодили В. Доманицькому хвороба і смерть у 1910 р.

"Історія українського письменства" С. Єфремова

Найвидатнішим представником народницького (дехто вважає — неонародницького) напряму в українському літературознавстві першої третини XX ст. був С. Єфремов. Він залишив не тільки численні праці цього напряму, а й теоретичне обґрунтування його. Це був останній спалах продуктивної свого часу історичної методології, після якого почались або суто наслідувальна інтерпретація її, або цілковита вульгаризація (в радянському літературознавстві).

Основною працею С. Єфремова в галузі літературознавства стала "Історія українського письменства". Крім неї, йому належать ще понад три тисячі публікацій, але "Історія..." — це найвиразніший штрих у його подвижницькій науковій роботі.

Історія українського літературознавства. Після гучного судилища над Спілкою визволення України (1930), якою, за фабрикацією ДПУ, нібито керував С. Єфремов, в усіх радянських працях з історії, політології, літературознавства про нього писали тільки як про найбільшого ворога українського народу — буржуазного вченого, реакційного націоналіста та ін. Ось лише одна цитата з "Історії української літератури" у 8-ми томах, виданої 1970 p.: "Як і в кожній іншій культурі в класовому суспільстві, в українській існували прогресивна культура Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесі Українки і реакційна, буржуазно-націоналістична культура С. Єфремова, Д. Донцова та ін.". І далі — про те, як академік С. Єфремов орієнтував письменників на назадницькі художні смаки, заперечував прогресивне мистецьке новаторство, пропагував разом із М. Грушевським "теорію єдиного потоку", а радянським ученим і письменникам доводилось вести з такими поглядами нещадну боротьбу (див.: — Т. 6. — С. 8—9).

Тим часом С. Єфремов був дуже продуктивним дослідником усього літературного процесу України. Його осмислення української літератури було, щоправда, своєрідним, його сприймали далеко не всі вчені, але більшість у кінцевому підсумку сходилася на думці, що таке осмислення все ж можливе, бо привело вченого до великого відкриття, яке умовно можна порівняти хіба що з відомою періодичною системою Д. Менделєєва.