Розділ «3. НАУКА ПРО ЛІТЕРАТУРУ В ЕПОХУ РЕАЛІЗМУ І ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ»

М. Петров займався дослідженням української літератури не принагідно, а присвятив їй фактично все своє наукове життя. Він опублікував також "Очерки из истории украинской литератури XVII—XVIII веков" (1911) і цим засвідчив, що його цікавить не лише період сформованої вже української літератури (тобто нова література), а й її витоки, її давніші періоди і менш досліджені явища. Проте найвиразніше виявився науковий метод

М. Петрова і його погляди на перспективи українського художнього слова у праці про літературу XIX ст. Суть цього методу М. Петров намагався викласти вже у вступній частині "Очерков...". "Історичне дослідження української літератури, — писав він, — виявило б її справжнє коріння й природу, дослідило б той ґрунт, на якому вона росте, й визначило б, до якої міри стоїть непохитно та подає живі соки той ґрунт і, водночас, має чи не має своє майбутнє українська література".

Українську (нову) літературу М. Петров розглядає в поступовому розвитку, хоч і не дає чітко окресленої періодизації. Для нього важить насамперед історико-культурне значення того чи того явища і зв'язок його з суспільними та політичними явищами. Трактування цих зв'язків, однак, видається не завжди мотивованим, особливо коли йдеться про національну самобутність літератури. Методологічна хиба М. Петрова полягала в тому, що він у кінцевому наслідку позбавив українську літературу тієї самобутності і поставив її в цілковиту залежність від літератури російської. Як наслідок, українській літературі в майбутньому нічого "не світить" і її шлях може пролягти (на думку вченого) тільки в напрямку повного злиття з літературою північного сусіда. Бо й народилась вона фактично як віллам і наслідування тієї літератури, підкреслює М. Петров. Ця остання теза стала невдовзі основним предметом його незгоди з М. Дашкевичем, з яким М. Петров через багато літ таки погодився і в названій праці, що вийшла в 1911 р., став цілком на його позицію. Але М. Дашкевича вже не було серед живих.

Наукова спадщина М. Дашкевича І проблеми компаративних досліджень літератури

М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури

Розглядаючи українську літературу в історичному розвої, М. Петров робить акцент на залежності її в різний час або від польської, або від російської літератури. М. Дашкевич не відкидає цілком таких залежностей, але ставить їх на другий план. Він вважає, що М. Петров не мав підстав схилятися до думки М. Драгоманова про головне значення для української літератури "русского влияния" (55), оскільки факти засвідчують інше: "Висхідною позицією в розвитку української літератури була любов до своєї народності, природна, а не привнесена ззовні потреба самовираження рідним наріччям, прив'язаність до рідного слова. Ці рушійні сили поступово зміцнювались разом із розвитком самопізнання і самосвідомості" (103).

Піддав критиці М. Дашкевич і думку М. Петрова щодо періодизації нової української літератури. М. Петров пішов частково за М. Драгоманов им і запропонував розглядати її за п'ятьма періодами: псевдокласицизм, сентименталізм, романтизм, націоналізм ("отражение темных славянофильских стремлений") і демократизм (54). Таку періодизацію не можна було прийняти тому, що, по-перше, в її основу не покладено єдиний критерій: перші три означено за естетичним (стильовим) принципом, а наступні два — за ідеологічним. По-друге, не всі з означених періодів можна заповнити конкретними літературними явищами. Наприклад, псевдокласицизм — період в українській літературі дуже сумнівний. "Було переконливо доведено, що псевдокласицизм, який мав достатньо сил у літературі XVIII ст., виявився дуже слабким у літературі XIX ст. Зокрема в українській літературі він зовсім не мав сил. Ми не знаємо, хто з українських поетів може бути названим прихильником псевдокласицизму. Писання байок, переробка небагатьох античних сюжетів на цілком новий, народний лад не дають прав на приурочення до псевдокласичного напряму". Щодо конкретних авторів, продовжував М. Дашкевич, є очевидним, що, скажімо, в дусі псевдокласицизму витримано лише окремі мотиви поеми І. Котляревського "Енеїда", а вже його "Наталка Полтавка" — це виразні рецидиви сентименталізму і т. д. Щодо оди І. Котляревського, то вона лише жанром своїм нагадує класицизм, а за іншими ознаками форми та за змістом вона цілком народна і їй слід шукати місце в інших напрямах.

Штучними видаються в М. Петрова так звані романтичний і націоналістичний періоди в українській літературі. До них віднесено всі явища відповідно раннього і пізнього романтизму. "Сенс такого розподілу, — підкреслює М. Дашкевич, — нам не зовсім зрозумілий. ...Так, наприклад, А. Метлинський зарахований М. Петровим до романтиків, але з не меншими підставами його можна було б помістити в групу націоналістів" (272). Найновіший період в українській літературі (60—70-ті роки) М. Петров не називає ніяк, і тому не ясно, як треба характеризувати, наприклад, творчість Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького та ін. На думку М. Дашкевича, тут треба говорити про новий період реалізму, елементи якого були і в раніших українських письменників, починаючи, наприклад, від І. Котляревського. Доречно сказати, що М. Дашкевич не поділяв у своїй праці думку П. Куліша, що нову українську літературу започаткував Г. Квітка-Основ'яненко. її витоки мають чіткий інший орієнтир — І. Котляревський. Не має значення те, що його головний твір ("Енеїда") побудований на запозиченому сюжеті. "В художніх творах важлива не стільки оригінальність фабули, скільки її обробка, той духовний зміст, який вкладається в запозичений сюжет. Данте, Боккаччо, Аріосто, Шекспір, Мольер, Гете не вигадували власних'фабул, а черпали їх із літературних творів, які траплялися їм під руку, або ж із народної словеснос-ті"(86). Це ж робив і Котляревський: у запозичений сюжет "Енеїди" він вдихнув цілком новий (український) зміст, і тому саме він є основоположником нової української літератури.

Проблематичним, на думку М. Дашкевича, був розгляд М. Петровим творчості Т. Шевченка. Його віднесено до "націоналістичного" періоду, що сприймається як несподіваний нонсенс. Т. Шевченко — поет загальнонародний, він умістив у своїх творах загальнолюдські болі й думи. У нього є запозичені мотиви, мотиви з фольклору, з Біблії чи з творчості інших поетів. Але вони осмислені по-новому і тому виросли в самостійні твори, що зрозумілі не тільки українському народові. Чи впливали на нього В. Шекспір, О. Пушкін та інші генії літератури? Безперечно, але так само, як і народна творчість чи творчість менш відомих українських поетів — попередників Т. Шевченка. Такі генії, як Т. Шевченко, готуються до народження всім попереднім досвідом літератури, вони з'являються в історії народів дуже рідко, і тому їх не можна вбгати в будь-який, тим більше — штучно вигаданий період, наприклад — націоналістичний.

Підсумовуючи розгляд праці М. Петрова, М. Дашкевич віддає належне автору за зібраний матеріал, за окремі вдало скомпоновані нариси про письменників, але ще раз наголошує, що в цій книзі, "за всього прагнення автора до наукового викладу фактів нема чіткої систематизації їх, яка б органічно випливала із самого матеріалу. Головні течії української літератури вияснені не зовсім задовільно і без належної повноти" (299). Отже, з цього погляду треба ще багато зробити всім наступникам М. Петрова. Його матеріали "будуть у великій нагоді майбутнім дослідникам" (301).

А якою ж буде майбутня доля самої української літератури? Над цим питанням М. Дашкевич теж замислювався, але тут його міркування зайшли в суперечність із власними спостереженнями і він віддав належне своєму імперському часові. Говорячи про те" що українська література є оригінальним витвором окремого народу, він водночас підкреслив (чи змушений був підкреслити), що вона є обласною частиною загальноросійської літератури. "Історія російської літератури повинна приділити українській словесності перше місце в ряду обласних вкладів у загальноросійську скарбницю духу і слова" (300). А в майбутньому "Розумний хід історії почав приводити обидві народності (російську й українську. — М. Н.) до тісного зближення і єднання. В міру неминучих стирань різких відмінностей у характері обох російських народностей, в міру зближення їх у загальній національній освіті і житейському спілкуванні значення української літератури ставатиме дедалі меншим і меншим" (268). Це висловлювання М. Дашкевича показове з погляду за-ангажованості автора режимними ідеями; вразливість його цілком очевидна також з наукової точки зору: воно не аргументоване жодним конкретним фактом, який би доводив занепад української літератури в майбутньому. Через це в наукових колах підтримувалась і розвивалась не ця ідея М. Дашкевича, а його роздуми про оригінальність української літератури і про продуктивні методи її дослідження.

Одним із таких методів М. Дашкевич вважав історико-порівняльний (компаративний). На його продуктивності наголошували дослідники міфів і фольклору, зокрема Гердер і брати Грімм, але особливо актуальним порівняльний метод стає в середині XIX ст.

Міфологічна методологія і теорія наслідування

"Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи

До цього часу панівним було уявлення, що схожі мотиви, сюжети, герої з'явилися в різних пам'ятках фольклору ще в доісторичний час як наслідок однаковості розвитку людства, але в 50-х роках XIX ст. німецький дослідник Т. Бенфей своїми спостереженнями спробував довести, що вирішальну роль у цьому відіграли впливи, котрі стали можливими з виникненням письма уже в історичну епоху. Як би там не було, але факт подібності в літературах був незаперечним, і він потребував осмислення. Цим і зайнялися особливо активно історики літератури ще в романтичний період (ми згадували про порівняльні студії М. Костомарова та ін.), а в епоху реалізму дослідники почали акцентувати, що порівняльний метод є найбільш об'єктивним, якщо треба з'ясувати і проблему оригінальності кожної літератури, і таке явище, як світова література. Ізольоване вивчення кожної літератури завжди буде неповним і неповноцінним. Один із класиків порівняльного літературознавства в Росії О. Веселовський наголошував, що епос кожного історичного народу є епосом міжнародним. Розвиваючи цю думку, В. Перетц говорив, що література кожного історичного народу є літературою міжнародною. "Не знаючи середньовічної грецької літератури, ми можемо неправильно витлумачити значення давньоруської літератури; не знаючи польської і латинської літератур XVI і XVII ст., ми будемо помилятися в оцінці явищ української літератури XVII ст.; без порівняльного вивчення стилю бароко, італійського "маринізму", іспанського "гонгоризму", англійського "евфуїзму", французького "стіле преціеукс" і німецького "бомбасту" ми можемо думати, що ці стилі є чимось особливим і відмінним, тоді як це — повторення по суті одного й того ж, перенесення однієї і тієї ж "моди" в різні літератури і мови"9.

У російському літературознавстві канон порівняльних досліджень встановили Федір Буслаєв (1818—1897) і Олександр Веселовський (1838—1906). Буслаєв свої студії будував переважно на фольклорно-міфологічному матеріалі ("Исторические очерки русской народной словесности и искусства", 1861), а Веселовський через фольклор вийшов на порівняльне вивчення майже всіх європейських професійних літератур. Водночас він є творцем російської теорії історичної поетики. Головні праці його — "О методе и задачах истории литературы как науки" (1870), "Славянские сказания..." (1872), "Южнорусские былины" (1881), "Разыскания в области русского духовного стиха" (1889) та ін. Свою порівняльну теорію він будував не лише на зовнішніх подібностях літературних явищ чи на механічних впливах "сусідніх" літератур, а насамперед на "внутрішній готовності" тієї чи тієї літератури відгукнутися на певний вплив. Ідеться про обґрунтовану О. Веселовським теорію "зустрічних течій", яка передбачає і психологічний, і естетичний рівень літературної творчості. Порівняльний метод дав змогу О. Веселовсько-му по-новому розкрити проблему походження поезії та її родів, намітити еволюцію основних елементів поетичного стилю і сюжетності, висунути протилежне кантівському розуміння ролі особи в історико-літературному процесі та ін. Суттєвими також були аргументи О. Веселовського на користь того" що так звані "русские былины" мають усе-таки староукраїнський корінь і залишилися вони в Україні тільки у вигляді частин, розкладених на прислів'я, загадки, казки тощо.

Сучасником 0. Веселовського був Олександр Котляревський (1837—1881), який народився на Полтавщині, працював у російських школах та вузах і на все життя зберіг, як писав О. Пипін, "малорусское сочувствие". Він узяв участь у полеміці з теорією Погодіна-Соболевського про походження української мови, співробітничав в українському журналі "Основа", досліджував слов'янську міфологію, зробив значний внесок у порівняльне вивчення фольклорної та професійної творчості різних народів. Питаннями мови О. Котляревський займався тому, що мова, як він наголошував, є тим ембріоном, з якого виростає наука про поезію і літературу загалом. На думку О. Котляревського, для історика літератури головним завданням є дослідження кожного літературного факту, з'ясування в ньому ступеня народності й студіювання історичного процесу в його поступовому розвитку та зв'язку між його етапами. Літературний твір є не історичною пам'яткою, а власне літературною; в ній має значення не історичний факт, а душевне осмислення і сприйняття його автором, відлуння в ній душевних станів народу. Порівняльне вивчення історії літератури є продуктивним тому, що в далекому минулому в усіх народів було єдине творче джерело, а з розвитком цивілізації з цього джерела вийшли різні літератури, котрі були дзеркалом душі кожного окремого народу. Порівняння їх дасть змогу з'ясувати природу індивідуального й окремого, власного й загального в літературній творчості, а також простежити рух форм та ідей, якими збагачувала світове письменство кожна національна література.

Головна праця О. Котляревського — "О погребальных обычаях языческих славян" (1868). Крім того, він автор численних рецензій, оглядів, статей, які в 90-х роках видані чотиритомником у Санкт-Петербурзі. В Київському університеті О. Котляревський працював протягом 1875— 1881 pp. Критичний огляд української літератури опублікував в "Основі" під псевдонімом Скубент Чуприна.

Б. Грінченко і його полеміка з М. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").

Порівняльно-історична методологія, в тій частині, де йшлося про природу міфа і його роль у формуванні пізніших національних мистецтв, знайшла послідовного критика в особі Михайла Драгоманова (1838—1895). Погляди братів Грімм, Буслаєва та інших міфологів він піддав критиці за те, що вони не враховували ефекту чистоти міфа. Для дослідження художніх джерел, писав М. Драгоманов, треба "опускатися" не глибше фольклору, але і з нього слід зняти всі соціологічні нашарування різних епох. Особливо слід приглянутись до книжних нашарувань, які відчутні у фольклорі кожного освіченого народу. Знявши все це, можна розпочинати наукові дослідження, застосувавши одночасно й історичний (соціологічний), і порівняльний методи.