Розділ «ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ЯК НАУКА»

Предмет і метод літературознавства

Літературознавство — наука про художню літературу та особливості розвитку літературного процесу; розгалужена мережа наукових дисциплін, кожна з яких охоплює (аналізує) певну грань словесної творчості.

Літературна критика, зокрема, досліджує тільки сучасний літературний процес, історія літератури — минуле його, а теорія — специфіку літературної творчості як такої. Вужчими за науковим обсягом е допоміжні галузі літературознавства — бібліографія, археографія, текстологія, методика викладання літератури, а в межах літературної теорії виділяється така специфічна галузь, як поетика, котру цікавить таїна структури літературного твору, тип художнього мислення письменника, стиль літературного твору, стиль епохи тощо. Все це разом називається літературознавством, і завдання пропонованого навчального курсу полягає в осмисленні його як системи, як філософії духовної діяльності людини, що втілена в художньому слові.

Отже, предметом літературознавства є сукупність критичних спостережень, історико-літературних осмислень та теоретичних узагальнень, які складають основу відповідних галузей науки про літературу. Метод літературознавства визначається способом думання вченого, який осмислює конкретний літературний матеріал. За своїм характером цей спосіб може бути ідеологічно заангажованим (як свого часу у вчених-класицистів чи у представників радянського літературознавства), шовіністично забарвленим (як у різний час у російських чи польських учених, котрі відмовляли українській та білоруській літературі в самобутності і вважали їх частиною своєї) чи естетично й морально звуженим (коли свідомо вилучаються з наукових спостережень "невигідні" літературні явища або робляться узагальнення на основі поодиноких, часткових фактів) і через те — ущербним, неповноцінним. Справді науковим слід вважати такий спосіб мислення, який спирається на об'єктивні закони розвитку людського буття і функціонування в ньому творчого, аналітичного начала.

Звичайно, поняття об'єктивності в такій делікатній справі, як творчість та її дослідження, е дуже хистким, оскільки пов'язане з враженнями й діяльністю суб'єкта. Пам'ятаючи про це, слід вважати об'єктивними, лише такі судження чи міркування, які позбавлені суб'єктивізму й тенденційності (названа вище ідеологічна й шовіністична заангажованість тощо). З цією проблемою безпосередньо пов'язана проблема "точності" літературознавчих суджень. Понад століття в наукових колах ведуться дискусії про те, чи можна вважати ці судження справді точними (як, скажімо, судження в природничих науках). Точність останніх, мовляв, може підтверджуватись експериментом чи кількісним обрахунком, а в художній (літературній) творчості та її дослідженнях ні експерименти, ні обрахунки неможливі. В радянському літературознавстві цю проблему намагалися розв'язати по-вольовому "просто": мовляв, у буржуазних країнах неточність суспільних ' наук (зокрема літературознавства) цілком очевидна, бо вона буржуазна, але в нас вони — точні, бо наші вчені "володіють справжнім науковим методом — марксистсько-ленінським методом". Відома річ, що це була данина не науці, а псевдонауці. Насправді точність (а отже — науковість) літературознавства лежить у тій же площині, що й об'єктивність. Точним є те судження, яке являє собою наслідок наукового досліду, тобто міркування про літературний факт, а не суб'єктивну (тенденційну) оцінку його. У міркуванні завжди присутнє прагнення визначити, скажімо, характер узагальнень у літературному творі, його генезис, зв'язок із фольклорною чи писемною традицією, і це буде незаперечною (хіба що з елементами хибності) істиною, а так звана оцінка неминуче в'яжеться із смаківщиною і тенденційністю, які від істини дуже далекі. В. Перетц мав цілковиту рацію, коли згадував у зв'язку з цим прислів'я "Скільки голів, стільки й умів" і вважав найпершим обов'язком літературознавця не підмінювати міркувального, наукового досліду суб'єктивною, тенденційною оцінкою.

Точність літературознавчих суджень не має нічого спільного з догматичністю. Літературний твір — це живий організм, який розвивається в часі й просторі, отже й судження про нього мають "часовий", історичний характер. Йдеться про те, що вони можуть уточнюватися, збагачуватись і поглиблюватись залежно від зрушень в естетичній і аналітичній свідомості людства. Якби було інакше, то сама наука про літературу ставала б набором канонізованих дефініцій, а не пластичним пульсуванням думки, що постійно відкрита для спілкування з іншою думкою. Одним із принципових питань, наприклад, залишалося тривалий час питання самовистачальності (самодостатності) української літератури, до якого в XIX ст. звертався фактично кожен її дослідник. М. Петров, скажімо, був переконаний, що вона є відгалуження російської і польської літератур, М. Дашкевич довів, що вона створена самобутнім генієм українців, але зауважив (щоправда — публіцистично), що значення її з роками все ж буде зменшуватись навіть на землях українських, бо головніше місце там займатиме розвинутіша література російська, з якою українська поступово має зближуватися та єднатись. Для спростування цієї думки потрібне було не лише звільнення вчених від нав'язаної їм великодержавної опінії, а й розширення їхнього естетичного світогляду.

Новий світогляд у XX ст. явили такі історики й теоретики літератури, як C. Єфремов, М. Грушевський, М. Зеров, Д. Чижевський та ін. Сповідуючи принципи різних наукових шкіл, вони, проте, в одному виявляли цілковиту одностайність: українська література, кажучи словами того ж М. Дашкевича, була природним продуктом місцевого розвитку, і поступальне зростання її відбувається за суто своєю образною системою, в основі якої лежить тільки їй властивий естетичний генетичний знак.

Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками

Будучи наукою самостійною, літературознавство, однак, не втрачає зв'язків із тими гуманітарними науками, з яких воно вийшло і потребу в стосунках з якими постійно відчуває. На прикладі з визначенням самодостатності української літератури неважко переконатися в зв'язках літературознавства з історичною наукою, яка подібним же чином відвойовувала право самої України на її власну історію. Але на цю проблему слід дивитися ширше і глибше. Літературні ідеї, як відомо, "в'яжуться" з історичними процесами, або випереджаючи їх, або йдучи з ними в ногу. В античну епоху, наприклад, етапи суспільного розвитку своєрідно позначилися на становленні й функціонуванні тодішніх художніх стилів (дорійському, іонійському, корінфському), а романтичні віяння в європейському мистецтві наприкінці XVIII ст. майже безпосередньо в'язалися з виявами "бурі й натиску" в суспільній історії, серед яких такі відомі події, як Коліївщина в Україні, селянський бунт на чолі з Пугачовим у Росії, Велика французька революція, промисловий переворот в Англії та ін. Звичайно, зв'язок між цими явищами умовний і специфічний, але очевидність його безперечна, як безперечними слід вважати зв'язки будь-яких земних напружень і відлиг з відповідними процесами в житті космосу.

Літературознавство, на відміну від художнього мислення, в'яжеться з суспільною історією менш активно і завжди з певним запізненням. Причиною цього е похідна залежність літературознавства від художньої творчості й історичних зрушень, яку (залежність) здатна часом порушити лише та галузь літературознавства, яка іменується критикою. Критика справді може інколи випереджати нові ідеї у творчості й суспільстві, але для цього потрібна з'ява в літературі неординарного таланту критика. Думається, що імена Арістотеля, Лессінга, Гегеля, Франка чи Бахтіна в цьому випадку є переконливим аргументом.

Не менш тісними й органічними слід вважати зв'язки літературознавства з філософією. Вона була фактично праматір'ю науки про літературу, і коли в античні часи народжувався найвідоміший у Європі літературознавчий твір Арістотеля "Поетика", то його тривалий час цілком справедливо вважали не інакше як дитям філософії. В наступні епохи, коли літературознавство дедалі виразніше формувалось як самостійна наука, його зв'язки з філософією ніяк не поривались, а ще більше поглиблювались. Філософська проблема буття земного і суті життя як такого однаково цікавить і "чистих" філософів, і літературознавців, які намагаються зазирнути в цю проблему не крізь факти життя, а крізь образну інтерпретацію його. Точніше навіть буде сказати, що літературознавці шукають зерна істини у створеному митцями художньому світі, який є не відтворенням реальності, а нафантазованою іншою реальністю. Від першої вона відрізняється художньою основою, високим ступенем концентрованості думки й почуття, нехарактерною для реального життя узагальненістю.

Яскраві приклади зв'язків філософії і літературознавства дає світова епоха Ренесансу й наступні за нею епохи бароко та романтизму. Філософи в ці часи значно просунулись у своєму русі до з'ясування основного питання філософії про первинність ідеї чи буття, а літературознавці стали активніше досліджувати його на рівні душі людської і гуманізму загалом, без чого немислимий сам предмет їхньої уваги — художня література. Інколи філософ і літературознавець у ці епохи виступали в одній особі. Хто зважиться, наприклад, роз'єднати Гегеля-філософа і Гегеля-літературознавця в його знаменитій "Естетиці"? Так само в новіші часи Д. Чижевський поєднував у собі дослідника і власне філософії, і літератури.

Звичайно, естетика — теж наука, й окрема наука. Але без літературознавства (ширше кажучи — без мистецтвознавства) вона немислима. Отже, літературознавство пов'язане також і з естетикою, яка, будучи самостійною наукою, все ж вважається частиною філософії. Провести між ними остаточні межі — заняття не лише невдячне, а й методологічно хибне. В гуманітарному циклі всі науки взаємопов'язані, бо мають спільний корінь — душу людини і світ, в якому вона живе.

Спірним видається зв'язок літературознавства з економікою. Про такі зв'язки до середини XIX ст. ніхто з дослідників художньої творчості, здається, серйозно не говорив. Першопрохідцем тут став марксизм, який своїм грубим матеріалізмом звульгаризував і уявлення про художню творчість, і методологію дослідження її.

За теорією Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна мистецтво належить до "надбудови" ("базисом" є економіка) і суть його зводиться до відображення того, що відбувається в "базисі". Ленін навіть говорив, що мистецтво — це риштування, яке одразу ж розбирається на дрова, як тільки буде збудовано комунізм. Причому вершинним досягненням мистецтва вважались такі твори, в яких найбільш правдиво, тобто реалістично, відображено всі нюанси того "базису". Яскравим прикладом для Маркса тут була творчість Бальзака, з якої він дізнався нібито більше про буржуазні економічні відносини, ніж з усіх відомих йому економічних праць. Підхопивши це публіцистичне (а не наукове) судження, всі марксисти заклали у фундамент марксистського мистецтвознавства відображувальний принцип: нібито й справді інакшого завдання в мистецтва нема, як тільки художньо копіювати економічні, суспільні, соціальні та інші стосунки між людьми. А наука про мистецтво (зокрема й літературознавство) повинна досліджувати, на думку марксистів, глибину, точність, правдивість, реалістичність цього копіювання. До вищих сенсів буття, до окремого світу, твореного художником, марксистам не було ніякого діла, це вони вважали вигадкою, і якщо на їх шляху щось подібне й траплялося, то вони його просто відкидали, заперечували і шляхом репресій нищили. Відтак за межі духовності потрапляла фактично вся справді художня культура людства. Бо в ній, мовляв, недостатньо правдиво і не з класових позицій відображається економічне життя суспільства.

Наукове літературознавство не ігнорує тих економічних мотивів, які відлунюють у літературних творах. Тому зв'язки між літературознавством і економікою нібито цілком очевидні. Але для літературознавця економічний мотив у творі є не ілюстрацією, не відображенням "реальних" економічних відносин у суспільстві, а лише однією із складових частин художнього світу, що твориться письменником в ім'я пошуку світової гармонії, проникнення в таїну людської душі і життя загалом. Хай це судження сприймається і як дуже загальне, але в ньому все-таки більше істинності, ніж у твердженні, що художня література ілюструє економічний базис.

Літературознавство перебуває в нерозривному зв'язку з фольклористикою і мовознавством (лінгвістикою). Перші елементи літературознавства спостерігаються ще у фольклорі: в легендах і переказах про особливості слова та пісні, в казках про чаклунів, які володіють особливим (цілющим, наприклад) словом, у думах про кобзарів і поетів, що звалися в народі перебендями і могли з допомогою слова викликати тугу чи радість, сльози чи усміх. Усе це — первісні форми літературознавства, і дослідник літератури у своїх міркуваннях завжди їх тримає в пам'яті та спирається на них.

Специфіка науки про літературу

Наука про літературу завжди є водночас і наукою про мову. Бо мова — головний інструмент (матеріал) літературної творчості. Але літературознавця цікавить не номінал слова, не первісне (номінативне) значення його, а слово як образ предмета і явища, як метафора світу почуттів і діянь літературного героя. Літературознавець з'ясовує всі тонкощі й можливості слова як виражальної одиниці творчості, звертає увагу на мелодійність і пластику його, на лексичне багатство авторської палітри, на глибину змісту, що криється в підтексті й над тексті слова. Ідея лише тоді здається переконливою, коли зодягнута в бездоганну словесну форму. Є в О. Довженка зауваження, що слово митця має летіти, як диск дискобола, воно повинне бути динамічне, пружне і "наіскрене сонцем" (О. Гончар), інакше-бо втрачається найголовніша риса художнього твору — святковість і святість його. Всяке мовностилістичне оформлення елегії, писав автор "Саду поетичного" М. Довгалевський, "повинно бути старанне, спокійне, природне, ясне, цікаве, емоційно-ніжне, повне співчуття, прикрашене запитаннями, вигуками, апострофами, прозопопеєю, відступами, а найкращу прикрасу дадуть повчальні відомості, приклади, уподібнення, антоніми, фабули, стародавні легенди, сентенції". Цей приклад вимог чи побажань, які літературознавець висловлює стосовно конкретного (елегійного) жанру, однаково принциповий щодо літературної творчості загалом, а з іншого боку — він показовий як синтез, у якому вимоги до форми слова органічно пов'язані з його змістовим наповненням. Відтак літературознавчий і мовознавчий аспекти постають як нерозривно пов'язані і взаємозалежні.