Розділ «8. ДИСКУРС МОДЕРНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА В 90-Х РОКАХ»

Пошуки літературознавчих методологій тривають

На рубежі 80—90-х років гарматний гул на фронтах останньої в радянській імперії війни з україністикою почав ніби стихати. І ще очевиднішими стали її наслідки: гори трупів, гори поламаних душ і ледве жевріючий попіл її національної духовності. Дослідники літератури в тому попелі активно почали шукати найтепліші жаринки, щоб розкласти справжнє багаття наукового літературознавства. Перші кроки зроблено: з'явилася низка історико-літературних і теоретичних праць, у яких є спроби цілковитого переосмислення українського літпроцесу, повного виведення його з гурту придатків до ідеології і введення в систему естетичних дисциплін. Маємо на увазі, зокрема, "Історію української літератури XX століття" (за редакцією В. Дончика), три томи "Історії української літератури" (за редакцією М. Яценка), чотири томи хрестоматії "Українське слово" (упорядники В. Яременко та Є. Федоренко), колективні монографії "Поетика" і "Самототожність письменника" (відповідальний редактор Г. Сивокінь), друга книга монографії Л. Новиченка про творчість М. Рильського, нові книги і статті І. Дзюби, Р. Гром'яка, В. Дончика, М. Жулинського, Д. Затонського, Г. Вервеса, Г. Клочека, М. Ільницького, Г. Ковальчука, В. Качкана, І. Денисюка, Ф. Погребенника, Н. Шляхової, Г. Штоня, О. Мишанича та ін., документи з архівів КДБ, опубліковані І. Ільєнком, В. Пристайком і Ю. Шаповалом, дослідження молодих докторів філології В. Агеєвої, Л. Грицик, Т. Гундорової, Л. Дунаєв-ської, Ю. Коваліва, М. Кодака, Л. Мороз, В. Мельника, О. Мушкудіані, В. Моренця, В. Нарівської, С. Павличко, С. Пригодія, Г. Сиваченко, О. Пахльовської, П. Рудакова, В. Соболь, М. Сулими, Н. Заверталюк, О. Турган, О. Таланчук, Р. Чілачави, Т. Салиги, Б. Мельничука, В. Панченка, А. Нямцу та ін., активна пошукова робота зарубіжних україністів Г. Грабовича, Р. Гебнера, І. Кошелівця, М. Павлишина, С. Козака, В. Мокрого, М. Неврли, Л. Онишкевич, Л. Рудницького та ін. Визначальним у них є науково-обґрунтований погляд на сам феномен літературної творчості та уявлення про літературу як суверенну галузь духовної діяльності людини. Завдяки цьому не множаться міфи про "класове чуття письменника" чи "партійну його відданість", а розвивається естетична самодостатність літератури, її здатність через душу й серце людини пробитись до самої себе, до головних істин буття земного.

Цей процес розвивається неоднозначно, з певними конфліктами й надсадами, але загальна картина укладається в рамки усталених уже закономірностей. Виявляється, що схожі ситуації в суспільному і літературному розвитку мають здатність повторюватись якщо не через півстоліття, то через століття — обов'язково. Хто ие погодиться, наприклад, що поетичні шукання 90-х (незалежних) років повторюють подібні шукання "молодомузівців" та "хатян" на початку XX ст.? Різниця хіба що в тому, що в тодішньому фіналі шукань у поета Тичини таки вистачило мужності сказати: "І майже жодної поезії, яка б нас вдарила! — Нема...", а поети 90-х років майже в один голос твердять, що дають справжні літературні тексти. Що це означає — покаже майбутнє, але, можливо, те, що один критик схарактеризував не як "час поезії", а як "Час Єзуїтів".

Характеризуючи політичну й літературну ситуацію в Україні рубежу XIX—XX ст., І. Франко зазначав: "Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечливих течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів". Наслідком цього стало народження "молодомузівців" і "хатян", але найбільшою мірою — кількох синтетичних літературознавчих праць, одна з яких — "Історія українського письменства" С. Єфремова — вперше запропонувала канон українських письменників. Пізніше він багато разів і по-різному уточнювався (за словами М. Зерова), але наукова думка не перестає звертатися до нього й нині.

У 90-х роках з'ява різних рухів, угруповань і літгуртів нагадує, отже, ситуацію кінця XIX — початку XX ст., але чи народить вона канон українського письменства хоча б XX ст. — питання дуже проблематичне. У науці про літературу це питання належить до найголовніших, бо від того, яких авторів буде поставлено в когорти першого і наступних ешелонів, залежатиме не лише спроможність літературознавства як науки, а й визначення обличчя національної літератури в контексті літератури світової.

Спроби творення такого канону в 90-х роках мали місце і в окремих публікаціях, і на кількох "круглих столах", проведених під час конгресів МЛУ з ініціативи переважно Г. Грабовича, але до загальноприйнятності висловлюваних при цьому думок і поглядів ще далеко. Причиною є чи не головна цінність людської особистості — свобода. Після тривалої несвободи в мисленні сучасні літературознавці з одержанням свободи керуються нею інколи так, ніби ошелешені. Є. Сверстюк до своєї студії "Собор у риштуванні" взяв епіграф зі слів Сент-Екзюпері про те, що цивілізація вчить людину "крізь каміння бачити Собор"4. Це велика наука — побачити за сотнями імен письменників Собор літератури і її чолових представників. Тим часом складається враження, що літературознавці у погляді на літературу XX ст. досягають поки-що тільки рівня відомої "Історії літератури руської" О. Огоновського та "Нарису українсько-руської літератури до 1890 року" І. Франка. У них автори лише "стягнули до купи" все, створене українськими письменниками, а поставити їх у певний "хроматичний ряд" — судилося згодом тільки С. Єфремову.

Уроки минулого і сучасні "канонізації"

У сучасних історіях літератури і хрестоматіях "хроматичний ряд" виглядає інколи досить таки несподівано. Більш-менш одностайно визначається, щоправда, номенклатура письменників кінця XIX — початку XX ст.: Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, "покутська трійця", М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, Г. Чупринка, С. Васильченко, а "молодомузівці" і "хатяни" подаються, як правило, гуртом. Так, принаймні, пропонується розглядати письменників у дописаних до "Історії української літератури" Д. Чижевського розділах Ю. Луцького (англійською мовою, 1997) і в "Українській літературній цивілізації" О. Пахльовської (італійською, 1998). З "гуртом" модерністів, очевидно, так буде ще довго, оскільки й справді нелегко визначити більш і менш талановитих між Карманським, Яцковим, Пачовським, Лепким та ін. Упорядники діаспорної "Хрестоматії української літератури XX століття" Є. Федоренко та П. Маляр (1997), щоправда, кожному з цих авторів відводять уже окреме портретне місце, таке, як В. Винниченкові чи Г. Хоткевичу.

Значно складнішим видається питання канону письменників, що утвердилися в пореволюційну пору. Академічна "Історія української літератури XX століття" (перевидана 1998 р. в 2-х книгах) пропонує цей канон із 70 імен (приблизно). У хрестоматії "Українське слово" (упорядники В. Яременко і Є. Федоренко) їх понад 100. Хрестоматія Є. Федоренка і П. Маляра дає 50 імен (теж приблизно). Натомість Ю. Луцький обмежується приблизно сорока авторами, а О. Пахльовська — шістдесятьма. Спостерігається тенденція "відстані": щодалі знаходяться дослідники від України, то менша кількість імен потрапляє в поле їхнього горизонту.

Літературознавство наукове І навчальне

Фрагменти літературознавчого "хобі" Ю. Шереха

Характерним видається такий факт: в усіх згадуваних історіях чи хрестоматіях української літератури і XIX, і XX ст. майже всі наймодерніші методології виявилися незатребуваними: немає там спроб доводити, що в літературі зниклими можна вважати і автора, і його твори (як наголошував "структуральний" Р. Варт та послідовники), немає спроб шукати в І. Нечуя-Левицького залежності від "едіпового комплексу", а в Лесі Українки і Ліни Костенко — від комплексів лесбіянства чи фемінізму тощо. Очевидно, ці речі більше підходять для літературознавства в періодиці та суто авторських досліджень. Опублікувала, наприклад, С. Павличко в журналі "Критика" (1998, №9) статтю "100 років без Фройда" з цікавими оглядами студій, що мали зв'язок з українським психоаналітизмом 20-х років та пізнішого часу.

Знайдемо там, зокрема, розгляд статті А. Халецького "Психоанализ личности и творчества Шевченко", 1926; та статті В. Підмогильного "Іван Левицький-Нечуй. Спроба психоаналізу творчості", 1927. Авторка говорить, що Шевченко викликав і буде викликати інтерес психоаналітиків хоча б тому, що ненасиченість його почуттів до України схожа до тих, "які викликає мати-покритка і та дівчина, що її в своєму житті Шевченко так і не знайшов"; а в Нечуя-Левицького, мовляв, кохання до своєї матері стало наслідком його аналеротизму, любові до квіток та пристрасті до "балачки з бабами". Але чи має все це зв'язок з історичним і естетичним місцем цих письменників у духовній свідомості людини і людства — на ці питання згадана публікація не відповідає. Не випадково тому подібні спостереження власне істориків літератури майже не цікавлять. О. Пахльовська, наприклад, розглядаючи весь корпус української літератури від давнини до кінця XX ст. послідовно вдається до принципів історико-ідеологічної методології; Ю. Луцький, продовжуючи філологічно-стильову методологію Д. Чижевського, застосовує її і до аналізу літературних явищ останнього століття; автори академічної "Історії української літератури XX століття" акцентують, що для них головне — естетична вартість аналізованих творів та ін. На цьому варто наголосити тому, що кожна з цих праць значною мірою призначена для навчання, для філологічної освіти не лише в самій Україні. "Наймодерніші" критики, якщо їх так можна назвати, не приймають ні цих "історій", ні такої філологічної освіти. Наведемо думку критика Бондаря-Терещенка з цього приводу: "Сучасна філологія як наука перетворюється під нинішню пору на літературне краєзнавство, а в літературних дослідженнях панує дух провінційного педвузівського еклектизму, прикрашений, як правило, номенклатурним жовто-блакитним пір'ям, що стирчить часом із найнесподіваніших місць... У цій еклектиці глухнули і глухнуть літературознавчі голоси колишніх і теперішніх "відступників": Костецького і Шевельова, Качуровського і Домонтовича, не кажучи вже про Грабовича і Забужко". Почасти цей автор має рацію: провінційний еклектизм інколи знаходить місце не лише в провінційних, але й столичних університетах. Однак, думати, що панацеєю стане Костець-кий, Шевельов чи Забужко, — дуже вже провінційне це уявлення про суть справи. Праці названих дослідників літератури нині доступні кожному філологу. Але чи творять вони історико-літературні праці для освіти? Щонайбільше вони дають "на гора" довші чи коротші статті, в яких лише ставляться певні (часом провокативні) питання, але не даються на них узагальнено-теоретичні відповіді. Тритомник Ю. Шевельова "Пороги і Запоріжжя", що вийшов 1998 p., міг би стати тут винятком, і значна частина його тез і гіпотез потроху входять у сферу філологічної освіти; але змінити в ній погоду він не зможе через свою печать "хобі" на ньому та й недостатньо кваліфіковане видання його. Треба було б, аби йому передувала хоча б ґрунтовна передмова спеціаліста, який би акцентував на принципових філологічних відкриттях Ю. Шевельова, котрими б радо скористався кожен філолог університету чи навіть школи. Коротке вступне слово упорядника Р. Корогодського до тритомника такої функції виконати не може, оскільки за змістом воно розраховане хіба-що на екскурсовода. Останньому, тим часом, цікаво було б знати, що "історію літератури" Ю. Шерех уявляє як "прекрасну повторність "неповторного" і навпаки; що Франків пролог до поеми "Мойсей" є другим (після Шевченкового) заповітом в українській літературі; що в Ю. Шереха виробився суто свій погляд на українських "неокласиків" ("Ми хочемо довести, що неокласицизму як літературно-мистецької школи в 20-ті роки на Україні не було"); що рідними братами Д. Донцова він вважав (у полемічному запалі) "російський більшовизм і німецький гітлеризм" ("Донцов ховає Донцова"), а згодом переконався, що "мусимо визнати також його (Донцова) заслуги" ("Пороги і Запоріжжя"); що йому до вподоби есеїстична (з фабулою анекдоту) проза, в якій автор "уміє бути логічним, нібито порушуючи логіку" ("Доктор Серафікус" В. Домонтовича); що памфлети М. Хвильового — "твори не тільки політичної думки, а й художні"; що література постмодерного Ю. Андруховича та "бу-ба-бістів" явила і традиційну, і нову самодостатність, але потребує теоретичного лідера, та ін. Усе це — іскри справді великого науково-літературного багаття, яке фрагментарно могло б бути включене і до підручникового матеріалу, але в багатьох випадках — тільки як предмет для дискусії.

Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"

Спроба творити матеріал, який би ставав підручниковим, стає в 90-ті роки майже модною. Принаймні для нещасного абітурієнта такої продукції не тільки не бракує, а перетворюється вона навіть на своєрідний предмет бізнесу. Не дуже освічені видавці і швидкої руки автори вважають, що абітурієнт проковтне будь-яку пігулку, а виготовити її, мовляв, не становить особливих труднощів. Майже щороку публікуються книжечки на допомогу вступникам до вишів, але наукова вартість їх дуже низька. Певним винятком можна вважати підручник для 11 класу "Українська література" (Р. Мовчан, Ю. Ковалів, В. Погребенник, В. Панченко), що вийшов за науковою редакцією П. Хропка в 1998 р. Не на користь Йому тільки багатослів'я, відсутність лаконічних характерних художніх явищ, довільний підбір "номенклатури" письменників (не виправдана відсутність у підручнику постатей А. Малишка, Д. Павличка чи Р. Іваничука) і надто вже жорстка прив'язаність суджень про окремих авторів до ідеологічних чинників буття (О. Гончар, І. Драч та ін.). Не прикрашають книжку й неприховані місцями компіляції. У підручникових виданнях вони, як правило, неуникні, але посилання на використані джерела мають бути сміливішими й відкритішими. Цього не скажеш про розділи підручника "Григорій Косинка", "Олесь Гончар", "Василь Симоненко".

З підручниками для філологів вищої школи справи ще складніші: на створення їх лише зяб ореться, а в Україні кількість їх обмежується лише тими поодинокими спробами, про які вже йшлося: академічна в двох книгах про літературу XX, у трьох — про літературу XIX ст., недавно видана — Оксани Пахльовської, перевидана — Чижевського-Луцького, раніше перевидані українською мовою "Історії..." С. Єфремова і того ж Д. Чижевського, колективний підручник з української літератури кінця XIX ст. та й, здається, все. Підручниковий характер мають "конспект" Вал. Шевчука "Муза роксоланська: українська література XIII—XVIII століть" (1993), кілька "сучасних прочитань" творчості Т. Шевченка, Ліни Костенко та ін. (Г. Клочек).

"Історія української літературної критики" Р. Гром'яка, "Критики і критерії" М. Ільницького

Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях Г. Грабовича і М. Павлишина

Посутнім прагненням говорити "канонізовано" про видатні явища українського письменства позначені книги Грабовича "До історії української літератури", 1997; і М. Павлишина "Канон та іконостас", 1997. Вони містять матеріал майже з усіх періодів історії та теорії української літератури, та ще й освітлений дуже індивідуально. Матеріал має вибірковий характер, трактується він інколи за принципом "навпаки", але окремі координати його ніби перехрещуються і мимоволі наштовхують на потребу третьої думки про них.