Розділ «2. ПЕРІОД НОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ФОРМУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ»

Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.

Народження нового завжди супроводжується існуванням старого. В літературознавстві старе інколи давало про себе знати так відчутно, що для нового ніби й зовсім місця не залишалось.

На рубежі XVIII—XIX ст. європейське літературознавство вже ніби остаточно прощалося з неокласичними уявленнями про творчість, а в Росії, до складу якої входила й Україна, старі традиції все ще залишалися дуже живучими. У європейських країнах, наприклад, майже повсюдно мовою науки ставала не латинська, а національна мова; у Росії ще в 1830 p. докторська дисертація М. Надєждіна захищалася середньовічною латиною, а у вищих суспільних верствах більшу пошану мала теж не російська, а французька мова. Ще навіть 1857 p., як зазначав Т. Шевченко у своєму "Щоденнику", російські поміщики говорили між собою тільки по-французьки. Про українську ж мову в наукових колах того часу ще навіть гадки не було. Опубліковані 1798 р. перші частини "Енеїди" І. Котляревського були поки що єдиним на той час і художнім, і науковим українським винятком.

Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу

Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення

З відкриттям у Харкові в 1804 р. університету в історико-літературній думці Росії мав би утвердитися й український (чи хоча б малоросійський) мотив. Але на перешкоді стояли зачерствілий консерватизм і зневажливе ставлення до самого факту існування України та її мови й літератури. Ставленики великодержавної політики, професори Харківського університету, ревниво оберігали російську науку і від усіляких іноземних впливів, і від зв'язків її з "низьким малоросійським наріччям". Якщо професор Ягелонського (Краківського) університету Ю. Бандтке в одній з публікацій початку XIX ст. наголошував, що українська мова не поступається за віком російській І тому є не її наріччям, а самостійною мовою в ряду інших слов'янських мов, то російські лінгвісти й політики подібні думки піддавали всілякому остракізмові й доводили, що до ступеня "вченості" малоросійська мова ніяк не дотягується. Редактор "Вестника Европы" М. Каченовський твердив у своєму журналі, що ця мова придатна лише для таких жартів, з яких "складено" "Енеїду" І. Котляревського. Такої ж думки, але ще більш реакційно, дотримувалися й викладачі Харківського університету. Завідуючий кафедрою російської словесності І. Рижський опублікував, наприклад, два навчальні посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805; "Введение в круг словесности", 1806), але в жодному з них навіть "Енеїди" І. Котляревського не згадав, хоча подібну до цього твору "Вергилиеву Энеиду..." Н. Осипова проаналізував з великим пієтетом як визначне досягнення російської художньої думки. Цілком очевидно, що вчений керувався не науковою, а суто політичною кон'юнктурою, оскільки зіставлення цих двох творів було б явно не на користь Н. Осипова.

Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою І. Срезневського) несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції. Однак І. Срезневський у своїх лекціях і окремих публікаціях уже акцентував на необхідності вивчати вітчизняну літературу, розуміючи під нею насамперед літературу російську. Перші натяки на існування української літератури стали з'являтися цього часу не в університетських аудиторіях, а в харківській періодиці — в журналах "Харьковский демокрит" (1816), "Украинский вестник" (1816—1819), "Украинский журнал" (1824—1825), у газеті "Харьковский еженедельник" (1812). У журналах публікувалися деякі етнографічні й фольклорні матеріали, а газета містила переклад статті Ф. Шіллера "О предназначении лирического стихотворства", що було першим в Україні повідомленням про існування нової, романтичної епохи в літературі та науці про неї. Естетичний вияв її був присутній ще і в раніше опублікованих перших частинах "Енеїди" І. Котляревського, який скоріше за все інтуїтивно пройнявся, "модою" романтизму, коли наснажив образну систему поеми і фольклорно-етнографічним матеріалом, і духом вітчизняної історії, і окремими лірико-романтичними вкрапленнями. Зрештою, і звернення автора до національної мови було виявом того ж романтизму. Про її виражальні можливості певний час автори названих періодичних видань висловлювалися (як і І. Котляревський)- у бурлескній формі, а інколи і в номінативних міркуваннях, що нагадували літературно-критичні. У віршованій легенді про заснування Харкова В. Маслович у 1815 р. писав:

Побожиться я готов, девушки российски,

Говорит сама любовь по-малороссийски,

Нет нежнее язика, да навряд и будет...

А вже у 1818 році жартівливу пісню про свій від'їзд із Слобожанщини до Петербурга В. Маслович пише власне українською мовою ("Коню мій, коню, не спотикайся, Люба матусенько! Ти не печалься..." і т. д.), де відчутні і стилізація в дусі фольклору, і суто романтична поетизація мандрів.

Активно наближався до розуміння нових шляхів у літературі й естетиці видавець і редактор "Украинского журнала" О. Склабовський. У статті "Взгляд на народные песни древних греков" він зіставляє еллінські пісні з обрядовими Й історичними піснями України. А його стаття "О подражании" (1824) — це спроба пов'язати нові уявлення про творчість з класицистичними теоріями. Говорячи про мистецтво як наслідування дійсності,

О. Склабовський відзначає при цьому роль авторської фантазії і необхідність не механічного, а вибіркового, найхарактернішого у відтворенні явищ і процесів. Деякі радянські дослідники (М. Пархоменко, П. Федченко) вважали, що в цьому твердженні виявлялися перші спроби теоретичного осмислення реалізму, але насправді йшлося про романтичний тип мислення, який під характерним у відтворенні дійсності розумів ідеальне, виняткове. Витоків такого ідеального й виняткового, підкреслював сучасник О. Склабовського, поет і професор Харківського університету П. Гулак-Артемовський, слід шукати в народній творчості. "Лише народний смак, тонкий слух народу, освічене серце, його схвалення, суд і вирок, нарешті — його здивування й оплески творять і вдосконалюють мистецьку красу", — писав він у статті "Про поезію і красномовство на Сході".

Продуктивним автором "Украинского журнала" був випускник, а пізніше ректор Харківського університету І. Кронеберг. Він не лише прокладав своїми публікаціями дорогу романтичному напряму в літературі, а й розробляв теоретичні основи романтичної літературної критики. За його уявленнями, розгляд літературного твору можливий у кількох аспектах: критичному (твір зіставляється з канонізованими зразками), історичному (твір аналізується відповідно до панівних у певні епохи уявлень про мистецтво) і емпіричному (твір розглядається поза будь-якими зв'язками). Нова критика (критика майбутнього) повинна, наголошував І. Кронеберг, керуватися всіма критеріями і давати синтетичне, отже — наукове, трактування художніх текстів. Йшлося відтак про всебічний і цілісний підхід до твору, про єдність у ньому змісту й форми, про зв'язок його з фольклором і історичною епохою, що було принциповим положенням формованої тоді історичної школи літературознавства.

Її становленню в харківський період української науки про літературу сприяла, зокрема, і значна пошукова робота Ізмаїла Срезневського (1812—1880). Після закінчення Харківського університету (1829) він гаряче перейнявся українською історією, видав кілька фольклорно-етнографічних збірників ("Запорожская старина", "Украинский альманах"), у яких доводив самобутність української історії й мови, розкривав їхнє багатство в народнях піснях, історичних переказах, пам'ятках літописної літератури. На жаль, у пізнішій своїй діяльності І. Срезневський змінив свою точку зору щодо самостійності української мови, вважаючи її наріччям російської, а після обрання його академіком Петербурзької академії наук (1851) повністю відійшов від української проблематики і працював як типовий імперський філолог (у галузі історії російської мови, палеографії та ін.).

Якщо з "чистими" вченими таке переродження було в поневоленій Україні першої половини XIX ст. звичайним явищем, то більш чутливі до порухів народної душі, нових естетичних вимірів і соціальної справедливості письменники еволюціонували якраз у зворотному напрямку. Почавши писати і думати по-російськи, вони з часом переходили в табір українства і ставали послідовними захисниками його самобутності. Такими були Л. Боровиковський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші українські письменники. У виданому 1834 р. альманасі "Утренняя звезда" Г. Квітка-Основ'яненко, який до того писав російською мовою, опублікував написані українською мовою перші прозові твори ("Маруся" і "Салдацький патрет"), а також критичне есе "Супліка до пана іздателя". Це своєрідна літературна декларація, в якій було дано відсіч недругам українського письменства, утверджувалися права на його існування і визначалися деякі його естетичні, змістові й формальні, засади ("як говоримо, так і писати треба"). За переконанням Г. Квітки-Основ'яненка, нові твори українських письменників засвідчили здатність цієї літератури зображувати людські почуття, "...зворушувати і пробуджувати співчуття читачів, а тому користувалися більшою й якісно іншою популярністю у читачів, ніж твори бурлескно-пародійні". Йшлося про ту якість, яку несли в собі твори з новими романтичними почуттями й уявленнями про літературу як виразницю історії і буття народу. Новий етап у розвитку цих ідей в літературознавстві пов'язаний з відкриттям університету в Києві і дослідницькою діяльністю його першого ректора Михайла Максимовича (1804—1873).

Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури

Відкриті Дж. Віко, Й. Гердером і романтиками генетичні зв'язки професійної творчості з фольклором та буттям певного народу (національною своєрідністю його) зумовили, як уже наголошувалось, інтерес науки до першовитоків фольклору і генезису художньої свідомості загалом. Старішими за фольклор (чи його предтечу) витрактовувалися міфи, які у давні часи були і мистецтвом, і наукою. Вони народилися як словесний вияв людських вірувань, структурною основою яких було дуалістичне уявлення людини про існування в світі двох непримиренних начал: добра і зла. Перше підтримувалось "позитивними", а друге — "негативними" богами. У християнській (єдинобожній) міфології ці функції були віддані відповідно богу і дияволу. Відтворюючи чи пояснюючи життєві ситуації, людина тому й звеличувала божі (добрі) діла та вчинки і таврувала всяку диявольщину. Такий "сюжет" характерний, як з'ясувалося, для міфів усіх народів, але з певними (національними, сказати б) відмінностями: в мові, образній символіці, формах персоніфікації злих і добрих сил тощо. Для вивчення всього цього й народжується відповідна наука — міфологія.

Перший етап розвитку цієї науки дістав назву символічного, оскільки природа міфа трактувалась як символізація навколишніх явищ, котрі фіксувались у людській психіці у вигляді двох протилежностей: світло й пітьма, сонце й зоряне небо, холод і тепло, чергування пір року та ін. Наочні наслідки цих психологічних розмежувань позначалися насамперед на мові, яка на зорі людського мислення була єдиною і лише з часом почала зазнавати діалектних відгалужень. Такі ж відгалуження характерні і для образної мови, першовитоки якої прийнято шукати у східних народів. Звідти вони поширилися на Захід, набуваючи відповідно західної специфіки, яку можна помітити інколи тільки завдяки інтуїції дослідника, отого "здорового глузду", про який говорив не раз Дж. Віко. Його ідею на якомусь етапі розвитку естетичної думки підхопив німецький учений Г. Крайцер (1771—1858). Він назвав інтуїцію специфічною духовною організацією в людині, був основоположником символічного напряму в міфологічній галузі історичної школи. Крайцер доводив, що названа духовна організація в людській психіці є основою і міфологічної, і професійно-художньої творчості (головна його праця з цієї проблеми "Символіка й міфологія давніх народів, особливо греків" вийшла 1810 p.).