Розділ «2. ПЕРІОД НОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ФОРМУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ»

"Щоденник" Т. Шевченка є невичерпним джерелом для розуміння його естетичних смаків і переконань. Крім поривань до істини, важливим у його уявленні було тяжіння до краси, гармонії. "Яким живлющим і дивним є вплив краси на душу людини", — занотував він 18 листопада 1857 p., високо цінуючи красу і в природі, і в мистецтві. Але сухе, схоластичне теоретизування з приводу краси і прекрасного було для Т. Шевченка неприйнятним. Прочитавши книжку К. Лібельта "Естетика, або наука про прекрасне", він записав: "Для людини, обдарованої... божественним розумом — чуттям, подібна теорія е порожньою балаканиною і навіть більше того — шарлатанством. Якби ці мертвотні вчені-естетики, ці хірурги прекрасного замість теорії писали історію образотворчих мистецтв, то від цього було б значно більше користі. Базарі переживе цілі легіони Лібельтів". Т. Шевченко мав на увазі італійського митця й дослідника мистецтва Джорджо Базарі, який 1550 р. опублікував сто тридцять три "Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів". Це були не просто біографії видатних митців, а справді фахова розповідь про красу їхньої творчості, тому вона так захопила Т. Шевченка. .

Але захоплювала поета не краса заради краси. Він сприймав її в філософському, глибоко сердечному розумінні. Високо цінуючи, наприклад, талант М. Гоголя, він обов'язково наголошував, що це "справжній знавець серця людського і наймудріший філософ. Навіть найбільший поет повинен побожно схилятися перед ним, як людинолюбом". Відчувши, що традиція М. Гоголя творчо відгукнулася в прозі М. Салтикова-Щедріна, Т. Шевченко ще раз засвідчив свою істинну повагу до цього генія і звернувся до письменників із закликом поставити своє слово на захист людини і всього людяного в житті: "Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідолашну, принижену голоту! За цього зневаженого, безсловесного смерда!". Отже, краса мистецька повинна бути ще й дійовою, войовничою і цілеспрямованою. Тільки тоді про неї можна буде сказати словами самого поета із "Щоденника": "...У нас нема зерна неправди за собою" .

Можна стверджувати, що Т. Шевченко добре розумівся і на чужих мистецьких творах, і знав ціну самому собі. Коли він писав, що його життя і творчість є частиною історії українського народу, то це були не просто слова. Водночас він не нехтував чужим словом, сказаним про себе. Навпаки, його непокоїло те, що про нього ніби зовсім забула літературна критика:

Либонь уже десяте літо,

Як людям дав я "Кобзаря",

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене, —

писав він у вірші "Хіба самому написать..." у далекому вигнанні на Кос-Аралі і продовжував:

Мені, було, аж серце мліло,

Мій боже милий! Як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для чого я пишу? Для кого?

За що Вкраїну я люблю?

Чи варт вона огня святого?...

На думку Т. Шевченка, критика повинна відповідати на питання, для чого і для кого твориться література, і ця її (критики) думка порівнювалась із Святим письмом, якщо вона була справді святою правдою. На жаль, такої повної правди про свою творчість Т. Шевченко за життя не встиг почути. Зате в наступні десятиліття його поезія опиниться в центрі українського літературознавства. І залежно від того, під яким кутом зору розглядатимуть її критики й історики літератури, таких відтінків і набуватимуть літературознавчі школи. Як з'ясується пізніше, поезія Шевченка була вдячним матеріалом для всіх відгалужень історичної школи (порівняльно-історичного, психологічного та ін.), а в XX ст. ним активно займатимуться і представники філологічної школи" і міфологи, і структуралісти, і навіть дослідники найновіших літературних стилів — імпресіонізму, сюрреалізму та ін. Воістину, справжній геній ніколи не вміститься в рамки будь-якої літературної "моди". Він — синкретичний, а отже, і судження про нього можуть бути синкретичними, всебічними.

Висновки і перспективи розвитку історичної школи