Розділ «2. ПЕРІОД НОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ФОРМУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ»

Розбойник не стане... .

Найбільш окресленим розуміння сенсу художньої творчості постає у творах Шевченка періоду Кирило-Мефодіївського братства, зокрема в таких творах, як "І мертвим, і живим...", "Кавказ", "Заповіт", "Великий льох" та ін. Якою вона має бути, ніби запитує поет, і показує, яким непримиренним він є до всякої фальші, котрою багато хто хоче замінити "правдивее слово". Історія України, читаємо в поемі "І мертвим, і живим...", — це не "поема вольного народа", а вмита кров'ю і встелена трупами "слава":

Прочитайте знову Тую славу...

Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми ?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Це була "порада" не просто "землякам", а насамперед тим землякам, які беруть до рук перо і не завжди думають, про що і як писати, яку славу і як прославляти:

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших...

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима.

Відома річ, поетичні інвективи ніяк не можна сприймати як літературознавчі судження. Маємо справу із згадуваним уже художнім літературознавством, у підтексті якого нуртують насамперед образні інтерпретації. Трактування їх у дошевченків час нерідко було адекватним, але з появою художнього світу Т. Шевченка адекватність стала виявляти свою цілковиту неспроможність і малопродуктивність. Ставало очевидним, що художні міркування поета потребували трактувань або за принципом "навпаки", або із застосуванням ефекту подвійного чи й потрійного дна. Відтак з'являвся в літературознавстві цілком новий інструментарій, якому в методології історичної школи ніби й місця не знаходилось. Як, скажімо, можна було пояснити рядки з "Кавказу" про те, що "У нас... Од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує", або про те, "які у нас Сидять на небі!"? Сказати, що тут тільки відтворено життя, означало б нічого не сказати. Треба було шукати такий набір аналітичного інструментарію, який би дав змогу внести суттєве уточнення в цю головну формулу історичної школи. На цьому етапі творчості Т. Шевченко його "не пропонував", а змушував шукати і цим самим стимулював розвиток самої літературознавчої думки. Деякі "підказки" стали з'являтися в його пізніших судженнях, які стосувалися певного мистецького явища. Одна з них — орієнтація не на відтворення життя, а на "зближення з істиною" через моделі життя. 1857 p. Т. Шевченко так трактував у "Щоденнику" велику художню силу творінь К. Брюллова: "Великий Брюллов жодної лінії не дозволяв собі провести без моделі, а йому, як сповненому творчими силами, це могло б бути дозволеним. Але він, як полум'яний поет і сердечний мудрець, огортав свої натхненні і світлі фантазії у форми цнотливої вічної істини. І через те його ідеали, сповнені красою життя, здаються нам такими милими, такими близькими і рідними".