Розділ «2. ПЕРІОД НОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ФОРМУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ»

У середині XIX ст. критика в межах історичної школи пропонувала ще кілька способів трактування літературних творів, серед яких чи не найпомітнішою була "біографічна критика". Основоположник її — французький критик і поет Ш. Сент-Бев (1804—1869). Його теорія, викладена переважно в "Літературно-критичних портретах" (ч. 1—5, 1836—1839), породжувала напрям, сформований згодом як психологічна школа (див. наступний розділ). "Естетична критика" й "органічна критика", які (відповідно) утверджували російські письменники О. Дружинін і А. Григор'єв, належать теж до середини XIX ст. Але особливого розвитку на той час "естетична критика" не набула, оскільки виявилася ніби "передчасною": в ній проступали риси, що знайдуть своє місце в явищі початку XX ст. — філологічній школі. Нині згадуємо про все це лиш тому, що українській критиці 40—50-х років XIX ст. треба було і шукати точний науковий орієнтир у такому розмаїтому морі критичних методик, і залишатись водночас самобутнім надбанням національної літературознавчої думки. Таку місію найбільшою мірою й судилося виконати саме П. Кулішу.

У часи існування Кирило-Мефодіївського братства (тобто до 1847 р.) літературною критикою П. Куліш ще активно не займався, але внутрішню готовність до такої праці формував уже тоді. За змістом його готовність була широкомасштабною і водночас полемічно загостреною. В радянському літературознавстві цю особливість таланту П. Куліша послідовно клали тільки на ідейні терези і доводили, що він (як і М. Костомаров) був цілковитим антиподом Т. Шевченка, бо сповідував нібито буржуазно-націоналістичні погляди і на історію України, і на її літературу, і на науку про неї. Тим часом феномен П. Куліша був значно складнішим, і пояснити його можна лише психологічними особливостями таланту. М. Зеров точно означив ці особливості: "Кулішеві треба віддати заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку". На ниві літературно-критичній він, наголошував М. Зеров, "визначався добірним смаком, але з особливим завзяттям клав наголос на розходженні своїх поглядів з оцінками громадськими: завзято нападався на те, що шанував читач, і підносив те, що "минали байдужі очі...". Весь час він був у позовах з українським громадянством, сперечався з ним за спаш, за межу, погорджував сучасниками як "руїно манами", покладаючи надії на признання з боку майбутнього "культурника"... Така була його мова, і громадянство платило йому тим самим.

Щоб зрозуміти всі ці речі, треба брати до уваги й об'єктивні, і суб'єктивні причини. До об'єктивних можна віднести невлаштованість усього українського буття (відсутність унормованого правопису, літературні спекуляції графоманів, імперський тиск на сам український дух та ін.), яке П. Куліш щиро хотів облаштувати. Щодо суб'єктивних причин — то в П. Куліша було гостро розвинуте почуття лідерства, але, як виявилось, лідером в українській духовності утвердився Т. Шевченко. І цього не можна було не брати до уваги. Звідси контрастні погляди П. Куліша на одні й ті ж речі: звеличення, наприклад, і осуд козаччини та гайдамаччини; побожне, а згодом — неоднозначне ставлення до Т. Шевченка; взаєморозуміння, а потім — розходження з Марком Вовчком, схиляння то на бік безмежного народолюбства, то на бік імперських амбіцій. Але попри все П. Куліш у багатьох галузях своєї діяльності залишив справді непроминальні цінності, а в галузі літературної критики став провідним фундатором у роки її методологічного дозрівання й самоусвідомлення. Коли він говорив, наприклад, що єдиному Шевченкові відкрилася уся краса і сила рідної мови, що до появи оповідань Марка Вовчка нічого подібного не було ні в українській, ні в російській прозі, то це були не тільки емоційні пасажі. За цим стояла методологічно виважена об'єктивність, оперта на цілковите володіння ситуацією в історичній школі літературознавства18. Суть її П. Куліш найточніше виразив 1861 р. у статті "Характер і завдання української критики*, коли писав, що завдання літератури — відтворити життя в його істині, а не в оманливих його виявах. Тут же П. Куліш наголосив, що кожен твір української літератури повинен служити насамперед нашому моральному існуванню, а завдання критики — суворо вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим у вивченні своєї народності розумом. "Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, — ми станемо обманщиками власного народу і самозваними його діячами; література наша знову опиниться на наслідувальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому, паризькому чи петербурзькому одязі), і народ наш по-старому почне шукати від нас сховища в своїй неосвіченості, котра врятувала його від духовних академій і семінарій". Маємо, отже, чітке відмежування від неокласичної школи і розуміння історичної як підходу до літературного твору з позицій життєвої відповідності й естетичної довершеності.

Щоб прийти до цієї думки, П. Куліш виконав значну роботу, яка в його уявленні порівнювалась із роботою каменяра. На ранньому етапі досліджень він вивіряв свої критичні погляди на збиранні й аналізі фольклорних творів (тут підсумком були двотомні "Записки о Южной Руси", 1856—1857), на спробах остаточно довести самобутність української словесності ("Про стосунок малоросійської словесності до загальноросійської", 1857), на ґрунтовному й захопливому аналізі прози Г. Квітки-Основ'яненка ("Григорій Квітка-Основ'яненко і його повісті", 1858) та ін. Остання праця була написана українською мовою, і в ній П. Куліш висловив одну із своїх принципових полемічних думок: справжня, нова українська література почалася саме з творчості Квітки-Основ'яненка, а не І. Котляревського. У пізнішій своїй статті "Переднє слово до громади" (1860) П. Куліш поглибив цю думу в такий спосіб: "...Він (Г. Квітка-Основ'яненко) зробив те ж саме для прози, що Шевченко для поезії української: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко — поезію народної пісні". А автора "Енеїди" тут схарактеризовано як "бурлацьке юродство Котляревського".

Певними негаціями позначене сприйняття П. Кулі-шем творчості М. Гоголя. Найбільше його дратував брак (нібито) етнографічно-фольклорної достовірності у його прозі. Він, мовляв, не знає ні минулого, ні сучасного українського народу і тому вдається до карикатурних форм художнього мислення. У цьому виявився той ранній ідеалізм П. Куліша, за яким йому хотілося бачити свій народ у рожевому, гармонійному світлі. Пізніше про цей же народ П. Куліш говоритиме з деяким презирством, а заодно й дуже критично про тих українських авторів, яких у ранній період він по-справжньому обожнював.

У "Передньому слові до громади" П. Куліш, наприклад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові. Останній, мовляв, уславив себе тим, що "Памятник себе воздвиг нерукотворный", а Шевченко своєю творчістю і життям став вищим за будь-які пам'ятники. "Наш поет, насміявшись із свого безталання, привітав свою щербату долю таким словом, на котре не всякий має право:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою".

Мине якийсь десяток літ і П. Куліш скаже: коли добре "провіяти" твори Т. Шевченка, то в них найціннішими будуть ті, які тісно пов'язані з етнографічним джерелом. Всі інші — відвіються. І не на них треба рівнятися подальшій українській літературі... А тим часом слава Шевченка й усвідомлення величі його творчого подвигу дедалі зміцнювались і тому, мабуть, не давали спокою П. Кулішеві.

Деградація його літературних поглядів значною мірою була схожою на подібне явище в мисленні М. Костомарова. Знову свою зловісну роль відіграли, мабуть, заборонні акти Російської імперії щодо української духовності. Під їх тиском дала тріщину й психіка П. Куліша. Долучився ще й суб'єктивний елемент. Напрошується висновок про виняткове значення для творчих натур особливої сили волі. Із трьох чільних "братчиків" незламною виявилася вона тільки в Т. Шевченка. У галузі літературознавства він не залишив спеціальних досліджень, але його творчість для розвитку науки про літературу була не менш значною, ніж статті й монографії його побратимів — М. Костомарова і П. Куліша. Можна сказати, що це був тріумф історичної школи в українському літературознавстві періоду романтизму.

Естетичні погляди Т. Шевченка

Про внесок Т. Шевченка в науку про літературу уже йшлося. По-перше, своєю творчістю й особистим життям він довів, що нація — це ідеальна форма буття особистості як головного предмета літератури. По-друге, його творчість стала спадкоємницею всієї духовності українського народу: від фольклору до давньоруської і ренесансної літератури. По-третє, своєю творчістю він відкрив закономірність щодо випереджального характеру мистецтва загалом: перо генія не лише художньо фіксує історію чи сучасність, а й прозирає в майбутнє. На цих трьох китах, зрештою, зріс романтизм як тип мислення, і кожен історик й теоретик літератури з цим мусить рахуватися. Якою конкретикою з Шевченкової спадщини все це в різний час наповнювалося, видно хоча б із таких найзагальніших спостережень.

Уже перше видання "Кобзаря" в 1840 р. було сповнене мотивів щодо місця творця в людському житті. З цих мотивів остаточно сформувалося в українському літературознавстві поняття народного письменника. У передмові до нового видання "Кобзаря", яке готувалося на 1847 p., щодо цього сам поет говорив так: "Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді і пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним".

Народним Т. Шевченко вважав такого письменника, в якого національне постає як загальнолюдське. Звідси його медитації і декларації про єдність слов'янських земель як частини Всесвіту. "Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янська земля", — писав Т. Шевченко, але вже в передмові до "Гайдамаків". У цій же передмові поет відчинив вікно й у свою творчу лабораторію. Важлива вона розумінням історичної та художньої правди в літературному творі. "Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей, — читаємо в передмові. — Надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого". Остання фраза потребує деякого уточнення. З поеми "Холодний яр" видно, що про гайдамацький рух Т. Шевченко все-таки щось чув і читав (можливо, пізніше). Мається на увазі те місце, де поет полемізує з істориком (дослідники вважають, що з А. Скальковським), який говорив, що:

"Гайдамаки не воины,

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории..."

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю