Матеріальні та духовні надбання людей є ні чим іншим як предметним утіленням їхніх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання — зовнішня форма існування культури. Дійсним (внутрішнім) змістом її існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдосконалення її творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування тощо. Отже, як сфера олюднення природи, гуманізації соціуму і соціалізації особистості культура виступає якісною характеристикою створюваної людством дійсності, що є предметною сферою культури настільки, наскільки вона "дозволяє побачити в ній міру нашого власного людського розвитку, за якою ми визначаємо довжину пройденого нами історичного шляху" (В. Межуєв). У строгому розумінні поняття культура виступає своєрідним зрізом суспільно-історичного процесу з боку його людинотворчого змісту, сферою, де об'єктивні закони, не втрачаючи об'єктивності, підкоряються людським цілям для задоволення людських потреб.
Зазначений зріз характеризують принаймні три умови, за межами яких про культуру у філософському значенні слова говорити не можна. Перша з них стосується участі предмета (речі, ідеї або відношення) в розвитку сутнісних сил і здібностей людини. Можна досить упевнено стверджувати, що культурою є лише те, що сприяє утвердженню людини як людини, розвиває її сутнісні сили і здібності, звеличує особистість. Друга умова стосується глибини освоєння людиною загальнокультурного змісту предмета. Незрозуміла, неосвоєна річ (ідея, процес, відношення), своєрідна "річ у собі" не є предметом культури, не може бути використаною адекватно до її культурного призначення. Третя умова пов'язана з включенням предмета в контекст загальнолюдської практики. Ті чи інші предмети, що внаслідок різноманітних чинників опинились поза межами практики, втрачають (нерідко назавжди) загальнокультурний зміст. Нормальне функціонування культури вимагає безпосередньо-життєвої реалізації, чуттєвої відкритості цінностей для суб'єкта. Як немає людини без діяльності, так не може бути культури без людини, її суспільно-особистісних зв'язків і стосунків, практично-творчої діяльності. Культура стає істинною тоді, коли "входить у життя, у звички особистості, виявляється у всій сукупності й' соціальної діяльності, в її повсякденній поведінці" (Л. Каган).
Культура уособлює загальну творчу діяльність у предметах для людини, є втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей, постає як опредметнена сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.
Культура є вираженням досягнутого людиною (людством) рівня історичного прогресу. І навпаки, як писав Й. Гете, міра культурного світу є тріумфом виключно людського, все має значення лише остільки, оскільки воно гуманне. Інтеграл культури — людина і людяність. Культура — це культ людського буття, творення людини із "наявного матеріалу". Створюючи людину, вона творить і саму себе. Культура завжди є самотворчіс-тю, не є сталим буттям — це процес становлення буття людини як людини, злету його до людяних (гуманістичних) форм існування.
За існування суспільних антагонізмів єдність людини та культури є умовною. Людина начебто й втілює у витвір свої розум, почуття, майстерність, інші сутнісні сили, однак майже завжди, відразу і назавжди втрачає над цим витвором власний контроль. Результати її діяльності належать іншому — як правило, тому, хто має капітали. Творення культури є одночасно процесом творення предметів, які якщо й не протистоять творцеві, то принаймні вже й не служать йому у своїй практичній, естетичній, духовній і будь-якій іншій сутності. Тут усе обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, що мала б бути історією існування людей, перетворюється на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають цілями (бо ціль "виправдовує" засоби), а цілі постають у ролі простих засобів; людина часто втрачає людське єство, а мірою її багатства (замість дійсних якостей) стає обсяг її приватної власності.
Замість того, щоб одержати насолоду від створеного власними руками та розумом, від спілкування з культурою, людина вимушена витримувати її тиск, тому що культура стає чужою, іншою, відчуженою. В такій системі загальна ситуація позначається категорією "відчуження". Людинотворча сутність культури набуває відчужених форм. Культура нерідко втрачає гуманістичний характер і фактично перетворюється на антикультуру, бо замість того, щоб піклуватися про людей, підноситься над ними як чужа їм сила.
Досить тривалий час створений за радянської влади тип культури, який дістався нам у спадок, називали найвищим, найгуманнішим, а його можливості у плані формування та розвитку особистості — найбільш широкими. Весь дожовтневий період розвитку людства трактувався як передісторія цивілізації. Нову культуру позначали як соціалістичну, інтернаціоналістську за змістом та багатоманітну за національними формами. Основне джерело її формування вбачали у культурній революції, матеріальну основу — в суспільній власності на засоби виробництва, духовно-ідейну — в соціалістичній ідеології.
Сьогодні оцінки створеного в радянські часи типу культури дещо змінилися. Соціальна практика кінця XX ст. викрила глибоку кризу псевдосо-ціалістинної цивілізації та культури, що виявилось у таких потворних явищах та процесах, як відчуження людини від власності та влади, соціальних відносин та загальнолюдської моралі, товарний дефіцит, інфляція, зростання злочинності, міжнаціональні конфлікти та екстремізм. Поширеними стали аморальність і споживацтво, бюрократизм та блюзнірство, пияцтво та крадіжки, містицизм та войовничо-вульгарна недбалість щодо істинно духовних цінностей.
Це не означає, що нічого справді культурного у країні не було створено. Подібні твердження є такою ж крайністю, що спотворює дійсність, як і абсолютизація досягнень минулого. Сімдесятирічна історія розвитку культури знала все: високий злет волелюбного творчого духу народу і тоталітарне гноблення, фантастичні прориви в майбутнє і безвихідь жорстко ідеологемного мислення, всесвітньо визнані завоювання і глибинні деформації. Ймовірно, "радянську культуру" можна означити як суперечливе явище. Вона включає різнорідні й одночасно взаємопов'язані пласти, що взаємодіють, доповнюючи й заперечуючи один одного у процесі функціонування (насамперед у плані забезпечення відтворення гуманістичної людяності), визначають статус цього типу культури, його місце в історії розвитку людської цивілізації. Крім того, варто пам'ятати, що поняття "радянська культура" не є синонімом поняття "соціалістична культура". Взагалі поняття "соціалістична культура", "капіталістична культура" є значною мірою умовними, оскільки за ними немає соціальних суб'єктів.
Культура, що дісталась незалежній Україні у спадок від радянських часів, мала багатовимірну структуру. Першим із її найпомітніших автономних пластів стала так звана офіційна культура, розвиток якої практично однозначно обумовлювався державними структурами, партійними настановами, панівною ідеологією. В літературі минулих років феномен офіційної культури позначався поняттям "загальна культура". Вважалось, що її основу становить освіта (трактована як універсальна система інформації), яка озброює людей основами наукових знань і водночас забезпечує їм загальну естетичну підготовку та етичне формування. Загальна культура, зазначали вчені, характеризується головним чином процесом освоєння культури, системою розподілу, поширення і споживання культурних цінностей, її рівень залежить від досягнень наукового і художнього просвітництва мас, рівня їх залученості до всіх досягнень культури.
Подібна характеристика є надто загальною й приблизною. Вона охоплює цей пласт лише зовнішньо. Внутрішні, сутнісні характеристики залишаються за межами теоретичного аналізу. Звернення до них дає змогу розпізнати зміст того, що вивчалося в школах, що створювалось (як культурне надбання) і до чого залучалась особистість як до фундаменту свого особистого (культурного) зростання. Зрозуміло, за змістом цей пласт культури був "одержавленим". Все в ньому — від науки і освіти до морально-естетичної складової й виховання, не кажучи вже про політичну культуру чи право — однозначно обумовлювалось "державними стандартами" і "партійними настановами", тобто всеохопною офіційною ідеологією, відхід від якої в той час переслідувався і карався.
Зрозуміло, всю культуру, створювану людьми в процесі так званого соціалістичного будівництва, аж ніяк не можна звести лише до її "офіційного" прошарку. Людина живе не лише сьогоденням, а й історією. Вона спадкоємно залучається і сама створює (відтворює) могутній пласт народної (національної) культури. Він передається від покоління до покоління, від матері до дитини, із вуст в уста зі звичками і традиціями, побутом, способом життя. Як показують історичні дослідження, могутній пласт національної культури існував і в культурі колишнього СРСР. Кожен народ, який входив до його складу, мав національну культуру, пишався нею, однак вимушений був підпорядковувати її культурі офіційній, державній, ідеологічно усталеній. Саме тому, через різні чинники національно-народна складова загальної культури суспільства виявилась пригніченою, занедбаною, а подекуди й деформованою. Національне, часто трактоване в ті часи як "націоналістичне" (а отже — вороже), заміщалось інтернаціональним, в яке за установкою В. Леніна входить тільки частина (підкреслено нами. — Авт.), а саме: лише послідовно-демократичний і соціалістичний зміст кожної національної культури. Певна річ, "частина" ніколи не заміщує собою ціле. Побудована лише на "частинах" цілого, інтернаціональна (офіційна) культура була збідненою, непереконливою, казенною. її життєвість підтримувалась штучно. Народна культура жила власним життям, різними засобами захищалась від розчленування й, незважаючи на гоніння, розвивалась і навіть у тих умовах виконувала надзвичайно глибоку людинотворчу функцію.
Серед специфічних культурних пластів радянського періоду слід виділити й такий підрозділ, як вигнана культура, створювана вченими, художниками, митцями, що за різних обставин опинилися за межами країни. Причина їх вигнання очевидна: її носи — пересічні художники і поети, музиканти і літературознавці, архітектори і вчені, загалом, відомі й невідомі особистості в тій чи іншій формі виявили свою незгоду з існуючим устроєм, домінуючою ідеологією, загальним порядком речей, і особливо — незгоду з "правилами гри", заданими партійною диктатурою, тоталітарним режимом і неприйняття їх. Вони, як правило, не приймали соціалізм і комунізм у їх ленінсько-сталінському варіанті й водночас поділяли загальну ідею соціальних перетворень, ліквідації експлуатації людини людиною, національного визволення. Опинившись за межами країни, більшість вигнанців не лише не розірвали своїх зв'язків з вітчизняною культурою, а й активно сприяли її розвитку. Звичайно, про "соціалізм" і марксистсько-ленінську партійність у їх творчості, як і раніш, не могло бути й мови. "Вигнана" культура була поза- і надпартійною, загальнолюдською, і як така стала загальнокультурним надбанням цивілізації* "Вітчизняний дух" цієї культури спонукав її повернення до своїх вихідних основ. Творчість вигнанців повертається до рідного народу, займаючи в його культурі особливе місце.
Не менш помітним у радянські часи був і феномен тіньової культури. Щоправда, в літературі він майже не аналізувався. Про нього говорили поспіхом, як правило, лише з тим, кому довіряли як людині надійній, незрадливій. Джерелом означеного пласту культури була тіньова діяльність радянської людини. Носії (суб'єкти) тіньової культури збирались, як правило, у вузькому колі, у квартирах, "на кухнях", читали несанкціоновані художні твори (власні або написані вигнанцями), співали заборонених пісень, обговорювали альтернативні політичні проекти тощо. Цей підрозділ тіньової культури отримав назву horn art (домашньої культури). З неї починали Б. Окуджава і В. Висоцький, В. Стус і Л. Костенко, В. Чорновіл і багато інших майбутніх визнаних, вигнаних або репресованих діячів культури, вчених, політиків.
До частково тіньової культури ми відносимо й таке явище, як елітарна культура — субкультура "еліти" колишнього СРСР. Оскільки її склад був надто суперечливим — від секретаря обкому партії, прокурора і "кінозірки" до завідувача гастроному, товарної бази і власника підпільного цеху (цеховика) — це явище мало надто суперечливий характер. Його суб'єкти (народ означив їх в'їдливою характеристикою — "слуги народу") вважали для себе обов'язковим відвідування закритих переглядів популярних на Заході, але заборонених у СРСР, художніх фільмів, відпочинок на престижних вітчизняних і зарубіжних курортах. Вони хизувались одне перед одним близькістю до "генерального", "члена політбюро" або популярного кіноактора, витонченими прикрасами, демонстрація яких у широкому загалі вважалось ознакою "поганого тону". У строгому розумінні слова цей пласт культури "елітарним" можна назвати лише умовно. Насправді це була спроба легітимізації людиною своїх влади, грошей або талантів, якщо й не публічно, то принаймні у колі собі подібних, причому особливим способом: відмінним від опозиційного, але (обов'язково!) лояльним щодо офіційного державного курсу і партійної ідеології. Дещо подібне спостерігається і в сьогоденній Україні.
Серед особливих пластів колишньої "соціалістичної культури" досить помітним був компонент молодіжної субкультури, який, з одного боку, існував як відлуння й продовження офіційної (комсомольські новобудови, студентські будівельні загони, молодіжні народні дружини тощо), а з іншого — як його альтернатива, причому не стільки політична, скільки масова.
Панки, рокери, металісти, хіпі тощо — подібні об'єднання та рухи молоді набули масового характеру, сформували свою ієрархію цінностей, символічний світ і навіть мораль, відмінну від офіційної. Багато в чому масова молодіжна культура існувала як відлуння західного впливу, як реакція на технізацію життя і зневагу до людських цінностей, неприйняття тоталітаризму і "офіціозу", в яких би привабливих формах він не нав'язувався.
Існування означених культурних пластів свідчить про суперечливий характер культури, створеної за роки радянської влади, про наявність у ній різноманітних течій, суперечливих тенденцій. Спроби нівелювати їх у недалекому минулому спотворювали вигляд нашої культури, призводили до її вульгаризованої моделі, відірваної від земної основи.
Однак численні проблеми є і нині. Соціологічні дані свідчать, що за останні десятиріччя катастрофічно зменшилася, зокрема, кількість кіно-відвідувань. Старшокласники загальноосвітніх шкіл майже не відвідують музеї. Значна частина жителів малих та середніх міст, не кажучи про сільських жителів, практично не буває у театрах, не користується послугами бібліотек, не відвідує клубні установи. Книжковий фонд бібліотек в останні роки майже не поповнювався. Через брак коштів та фахівців, які покидають сферу культури, значна частина клубних установ перебуває в занедбаному стані. У багатьох із них домінує атмосфера "вульгарної тусовки", низькопробної організації дозвілля. Частка часу, яку витрачає середньо-статистичний житель на відвідування закладів культури, коливається між 2 і 5 відсотками.
Дефіцит культури, як наслідок тривалої неуваги до цієї сфери, негативно позначається на стані справ у суспільстві. Культури не вистачає і на виробництві. Виробниче безкультур'я виливається в екологічну проблему, кризові, катастрофічні явища. Культурний дефіцит позначається на політичній і правовій практиці (нескінченні образи парламентарів, нехтування прийнятими рішеннями, зневажливе ставлення до закону). Культури не вистачає соціальній сфері, побуту, освіті, вихованню. Дефіцит культури є одним із фундаментальних чинників міжнаціональних сутичок і конфліктів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська культура в європейському контексті» автора Богуцький Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 5. СОЦІОКУЛЬТУРНА РЕАЛЬНІСТЬ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ“ на сторінці 2. Приємного читання.
