Багато українських учених у першій половині XIX ст. працювали в інших університетах та наукових й освітніх закладах. Так, світову славу здобув М. Остроградський (1801—1862 рр.), один із засновників петербурзької математичної школи. Його іменем названо деякі математичні формули. Філософ П. Юркевич (1826—1874 рр.) був академіком Російської, Чеської, Празької академій наук.
З початку століття заборони на все українське стали фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась "малороссийским наречием". Ще з 1721 р. набуло чинності царське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. На знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше, у зв'язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загальноросійського перепису 1897 р., кількість письменних в Україні становила більш як дві п'ятих населення.
Щодо освіти на західноукраїнських землях, то школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти- і шестикласні середні школи, де в основному панували латинська і польська мови. Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови не придатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих класах гімназії українською мовою.
На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. — семінарію для підготовки вчителів, У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.
Українське шляхетство за кожної нагоди ставило питання про заснування університету "по примеру находящихся в иностранных государствах". Однак усі його освітні проекти так і залишилися на папері.
Крім російських початкових шкіл продовжували існувати "дяківські", що утримувалися на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась. У губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні "повітові школи". За ініціативою студентів Київського університету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітницький рух за так звані недільні школи для народу, які згодом були заборонені царським урядом, що вбачав у них небезпеку поширення "обурливих ідей". Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії. Деякий час тут викладав відомий український філософ Г. Сковорода. З 1768 р. у колегіумі запроваджено нові класи: математики, географії, рисунку, артилерії, геодезії, що відповідало новим потребам.
У другій половині XIX ст. на українських землях викладання велося різними мовами (залежно від державного підпорядкування): російською, польською, німецькою. Російська панувала в Лівобережній та Степовій Україні. У1864 р. всі початкові школи отримали єдину назву — початкові народні училища. Воли були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: Закон Божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець XIX ст. було лише 17 тисяч, внаслідок чого близько 70 відсотків дітей залишалося поза навчанням.
З 1864 р. існують гімназії двох типів: класичні і реальні. Ці ланки се-редньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчального часу у класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.
У західноукраїнських землях (Галичині і Буковині) навчання в усіх школах, крім початкових, велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість неписьменних досягла у Галичині 66,4 відсотка, а в Буковині — 75. В українських початкових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а подальшу освіту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збереглося і на початку XX ст. У 1914 р. в Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних, які утримувалися на кошти батьків. У Львівському університеті викладання провадилося польською або німецькою мовою, німецько-мовне спрямування мав відкритий у 1875 р. Чернівецький університет. У 1896 р. з 320 студентів там навчалося лише 20 українців.
Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 рр.). Його перелицьована "Енеід&п, без волі автора видрукувана 1798 р., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.
Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Гетьманщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любов'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.
Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.
І до сьогодні ще не оцінений належним чином внесок "Енеїди" у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергіліевої "Енеїди" в історії європейської літератури, зазначає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю "самостійною оригінальною вартістю", а й перевищує "і культурно-історично, і мовно, та й естетично" всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо "багатосторонній образ цілої
України, народних звичаїв і соціальних обставин", бо українське народне життя в ній "так всесторонньо, а при тім артистично" опрацьоване. Перевищує з погляду на її "реалізм, національний гумор і народну мову".
Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.
Як значний епізод з історії українського відродження, що мав місце біля самих витоків національної свідомості, постає нині зарубіжна поїздка 1791 р. українського поміщика і російського поета Василя Капніста та його переговори з канцлером Пруссії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, коли українці, "доведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними,... спробують скинути російське ярмо". Адже йдеться про діяча, якого сучасники залежно від їх поглядів поважали або ненавиділи за пристрасний український патріотизм, чию славнозвісну позацензурну "Оду на рабство" сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за "восстановление гетманського правления", а самого його вважали таким, що "готовый был пожертвовать всем своим имением для благополучия Малороссии". Представники наступного покоління родини Капністів також були безпосередньо причетні до національного руху. Вони підтримували зв'язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займалися українським мовознавством, поширювали рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.
Національно-визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури Олександра Пушкіна та Кіндрата Рилєєва, їхні твори української тематики, не тільки художньо розкривали освіченим російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідомості самих українців. Досить вагомий внесок у цю справу зробили декабристи, зокрема Кіндрат Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів — українського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розходилося з офіційною версією російського царизму та його ідеологів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Ще зовсім недавно воно з упередженням сприймалося і радянськими істориками та літературознавцями.
Та й інші його твори, в яких оспівувалася боротьба українського козацтва, козацьких героїв проти поневолювачів ("Наливайко", "Гайдамак", "Палей",
"Богдан Хмельницкий", "Петр Великий в Острожске"), цілком імпонували тоді тим, хто дбав про утвердження й поширення української національної самосвідомості в масах. Серед них був Микола Маркевич. У листі до К. Рилєєва, написаному за три місяці до повстання декабристів у 1825 р., Маркевич від себе та від своїх співвітчизників захоплено заявив: "Ви підносите цілий народ, — горе тому, хто йде на приниження цілих країн, хто наважується покрити презирством цілі народи. Але слава тому, хто прославляє велич душі людської і кому цілі народи мають віддати подяку".
"Надії на славу літературну" побачив І. Срезневський у творчості українських письменників, своїх сучасників — Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська культура в європейському контексті» автора Богуцький Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ НА АВАНСЦЕНІ ПОЛІТИЧНИХ І КУЛЬТУРНИХ ЗМІН“ на сторінці 3. Приємного читання.
