Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний "процес забування" воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу не-християнську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов'язано з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян: 1720 р. з'являється перший указ проти української мови; 1764 р. скасовують гетьманство; 1775 р. —зруйнування Січі; 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини.
Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст* Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 р.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю належністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та "зраджують" очі — в них глибокий сум і задума.
З огляду на історію і культуру XVII—ХУШ ст. є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся кропітка і грандіозна, за масштабом зробленого, діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу. Йдеться передусім про реформування церкви та освіти, розвиток науки.
Дискусії, що їх вели ранні полемісти, спалахнули в умовах нової суспільно-політичної ситуації з новою пристрастю і з не меншим розмахом.
Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов'язків.
Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці 10-х років XVII ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, єдине послуш-ництво й однорідність чернечого статуту. Обов'язковою ставала філософська і богословська освіта ченців — новачків (новіціїв), бо Василіанський орден (в який об'єдналося оновлене уніатське чернецтво) націлював — подібно до ордену єзуїтів — не на аскетичне самозаглиблення, а на активну освітньо-місіонерську роботу.
Українське православ'я запровадило обов'язкові літургійні правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналізувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну свідомість українця.
Освітою молодих ченців опікувалися і православні архімандрити. Найздібніших посилали на навчання за кордон в різні університети Європи. Темами дискусій продовжують бути небезпека польсько-католицької духовної експансії, вплив "латинської злоковарної мудрості" в освіті, спосіб життя, орієнтований на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідношення матеріальних ("земних") і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Священик Антоній Радивиловський, продовжуючи думку Вишенського про "пожадливості тілесні, котрі воюють за душу", запитує: що більше розпалює свари і сум'яття, як не оці два слова: "моє" і "твоє"? Мислителі цієї когорти вважають, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошують душу. їхні опоненти ж ставляться прихильно до європейського вибору, шляху до цивілізації, що культивує активність і діловитість.
Як і в Європі часів Реформації, в Україні йде, як бачимо, уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варіанті. Щоб розкути людські сили і спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати "візантійські" традиції протиставлення релігійних інтересів "земним", що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успіхів, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя.
Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних установок.
Лаврська друкарня в 30—70-ті роки XVIII ст. видала ряд книг відповідного змісту. Серед них: "Патерикон" (автором якого був Сильвестр Косів) з житійними новелами про печерських святих; "Тератургема" Афанасія Кал ьнофойського з описом див, пов'язаних із Києво-Печерським монастирем, текст молебню з поминанням святих, що вважалися заступниками українського народу.
Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополита Петра Могили. Після десятиліть гнаності і ледве не перебування в підпіллі православної церкви на чолі київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави (походив із молдавського княжого роду) — людина, що перш за все заходилася реставрувати — переважно за власний кошт — культурні та духовні пам'ятки Києва. Реставраційні роботи цього часу повернули з "темряви підземної", як тоді писали, багато храмів. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець. їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби — Десятинну церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково у цей же час фіксується старе повір'я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.
Оновлення торкнулося й освітянської справи, й воно теж супроводжувалося гострими суперечками.
Ще з перших кроків державотворчої діяльності козацтво заговорило про реформу освіти. Чому? Адже в Україні було традиційно багато письменних людей. За свідченнями чужоземних мандрівників, що їх вже згадували, всі діти, навіть сироти (а їх було доволі багато) навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Початків грамоти навчали і мандрівні дяки. Братські школи (а у першій третині XVII ст. крім вже існуючих виникли Львівська, Київська, Луцька, Вінницька, Немирівська й ія.) продовжували навчати основ православ'я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут навчали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, заможних міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу, створених уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Овручі, Львові, Бучачі та інших містах. Однак єдиної концепції навчання не було. Бо у колегіумах, яких було теж чимало на початок XVII ст., викладали вже по-іншому, за загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти. Так було і в протестантських (зокрема кальвіністських) гімназіях — у Ду-бецьку біля Перемишля та Панівцях поблизу Кам'янця. Пожвавлення дискусії про освіту припадає на літо 1631 р., коли Петро Могила, тоді ще києво-печерський архімандрит, відкрив власне училище при Лаврському монастирі, зорієнтоване навчальною програмою і організацією (зокрема, безкоштовним навчанням) на єзуїтський колегіум, а через рік, об'єднавши його з братським училищем, створив відому Києво-Могилянську колегію. Вчилися в ній не лише католики-шляхтичі, а й православні (часто незаможні), тому в програмі була й церковнослов'янська мова, а учнів православного віросповідання звільняли від участі в церковних католицьких
богослужіннях. Отже, вимальовувався новий тип школи. Він суперечив старій формі освіти, бо було наявне зміщення орієнтирів у західний бік. Тому й активізувалася дискусія щодо нової моделі освіти. Подеколи вчена дискусія набирає надто войовничого характеру. Особливо це стосувалося Києво-Могилянської колегії. Читання лекцій латиною в ній витлумачувалося опонентами як підтвердження того, що колегія — зовсім не православний навчальний заклад, її вихованців лайливо називали латинниками та уніатами. Були пропозиції: якщо вже не можна обійтися без іноземної мови, то нехай замість латини буде введена грецька тощо. Тут слушно зупинитися на мовній ситуації, що склалася в ці часи в Україні. У ній — завдяки різним школам — установлюється тримовність, що найбільше виявляє себе в літературі, яка твориться трьома чужими мовами: слов'янською (тобто церковнослов'янською, розбавленою українізмами), польською та латиною. Власна ж мова ставала лише розмовною, вважалась "простою". Навіть канцелярська та судова лексика містила все більше латини і полонізмів, аж доки зовсім не втратила живий мовний колорит. Поступово у свідомості освічених людей виникала певна ієрархія престижності, першу сходинку в якій посіла польська мова.
З одного боку, тримовність тієї доби створювала барвисте і неповторне інтелектуальне середовище, в якому, наприклад, Мелетій Смотрицький писав польською, Захарія Копистенський — слов'янською, Іван Домб-ровський — латиною. Та мовна варіантність вносила і певний хаос у світ стабільних релігійних, патріотичних цінностей, що усвідомлювалося діячами тих часів.
Однак згодом, попри дискусії і вагання, усталюється реалістичний погляд на освіту, відповідний вимогам часу. Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу — не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Тому якою їй бути — визначалося вимогами суспільного життя.
Першою дала зразок поєднання вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в навчальний процес було впроваджено сім вільних мистецтв — граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання латини, грецької та церковнослов'янської мов, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Українське шкільництво прилучилося таким чином до гуманістичного типу освіти, який виник століттям раніше у ренесансній Європі. Навіть мови тут почали вивчати за методикою ранніх гуманістів, які ввели до навчального процесу практику текстів античних авторів як стилістичних еталонів, зразків для наслідування.
Києво-Могилянська колегія могла б вже з самого початку свого заснування іменуватись академією, оскільки її програма (за винятком курсу богослов'я, який забороняла Польща) збігалася з програмою університетів Європи. Однак тільки 1701 р. вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формально підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних програм курс богослов'я і мати самоврядування, як це було в усіх вищих навчальних закладах Європи.
Звичайно, це не єдиний вищий навчальний заклад на той час в Україні. Велику роль у поширенні освіти на західноукраїнських землях продовжує відігравати Львівський університет. Однак саме Києво-Могилянська академія стала найвпливовішим закладом східнослов'янського православного світу. З Києво-Могилянської академії вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори і медики, полководці та юристи — багато ґрунтовно освічених і талановитих людей. Серед них історик І. Гізель, поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода. її вихованців бачимо згодом серед викладачів Московської Слов'яно-греко-латинської академії (більш як 15 викладачів були українцями), у Московському університеті, серед організаторів книжкової справи у різних містах України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії, по багатьох семінаріях, кадетських корпусах і гімназіях (часто на посадах ректорів).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська культура в європейському контексті» автора Богуцький Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „УКРАЇНА НА ТЕРЕНАХ ВІЙНИ ТА РОЗБУДОВИ“ на сторінці 2. Приємного читання.
